Побудова українського суспільства на засадах рівності, у тому числі і за ознакою статі, базується на конституційному закріпленні ґендерного паритету та розумінні того, що на сьогодні рівність – це вже не розкіш [1]. У контексті суддівської діяльності ґендерна симетрія охоплює рівність у доступі до професії судді, суддівської винагороди, кар’єрного зростання, участі у суддівському врядуванні та самоврядуванні, а також забезпеченні охорони материнства, у справедливому як для чоловіків, так і для жінок балансі між роботою та сім’єю. Актуальність даного питання зумовлена необхідністю нівелювання дисбалансу між нормативним визначенням ґендерної рівності і реальними сучасними соціальними процесами, що характеризуються збереженням ґендерних диспропорцій практично у всіх сферах суспільного життя, не виняток у цьому аспекті і судова система. Крім того, його важливість викликана беззаперечною необхідністю аналізу впливу ґендерних стереотипів, специфічних робочих проблем і навантажень, а також виконання батьківських і сімейних функцій на можливості професійного шляху в правосуддя, відправлення судочинства і кар’єрного зростання суддів-жінок та суддів-чоловіків. Доводиться констатувати, що на сьогодні не прослідковується взаємозалежність понять «ґендерна рівність» і «судова гілка влади», ґендерний аспект у суддівській діяльності є новим правовим явищем, і хоч і набув необхідної актуальності для самої суддівської спільноти, однак ще не піднімався на загал, а тому – потребує всебічного ґрунтовного наукового аналізу.
Правовим аспектам ґендерної рівності в Україні присвячені праці вітчизняних та зарубіжних вчених-ґендеристів – С. Айвазової, Н. Аніщук, Н. Болотіної, М. Буроменського, О. Вороніної, В. Глиняного, О. Дашковської, Л. Завадської, Л. Кормич, Н. Лавріненко, І. Лаврінчук, К. Левченко, Л. Леонтьєвої, Т. Марценюк, О. Матвієнко, Т. Мельник, Н. Оніщенко, Л. Петришиної, Н. Пушкарьової, С Поленіної, О. Руднєвої, З. Ромовської, Л. Смоляр, Г. Терещенка, М. Томашевської та інших.
Метою статті є аналіз ґендерного аспекту суддівської діяльності.
Як слідує із аналізу ґендерного складу судів, здійсненого Державною судовою адміністрацією України у 2018 році склад місцевих і апеляційних судів України такий: з 5 482 суддів 50,1 % (2 745) жінок та 49,9 % (2 737) чоловіків [2]. Станом на 1 липня 2019 року з 5 122 суддів 52 % (2 683) жінок та 48 % (2 439) чоловіків [3], а отже, можна говорити, що на сучасному етапі судді-жінки «відвоювали» своє місце у судовій системі України та їх кількість з кожним роком зростає, що свідчить про поступову «фемінізацію Феміди». Досягнення ґендерного паритету в суддівському корпусі є однією з ознак подолання «радянської спадщини» організаційно-правових основ діяльності судів. Але станом на 1 березня 2018 року у місцевих та апеляційних судах України із 591 суддів, які обіймають посаду голови суду 36 % (210 осіб) – жінки, 64 % (381) – чоловіки; із 210 суддів, які обіймають посаду заступника голови суду 35 % (74 особи) – жінки та 65 % (136) – чоловіки [2]. Станом на 1 липня 2019 року у місцевих і апеляційних судах України: із 608 суддів, які обіймають посаду голови суду 39 % (235 осіб) – жінки, 61 % (373 ) – чоловіки; із 194 суддів, які обіймають посаду заступника голови суду 38 % (74 особи) – жінки, 62 % (120 ) – чоловіки. Тобто, з 1 липня 2018 року зміни відбулись лише в одному показнику – голова суду, де жінок, які працюють на адміністративних посадах в місцевих та апеляційних судах України стало на 3 % більше, а чоловіків, відповідно, на 3 % менше [3].
Розподіл за статтю зайнятих на адміністративних посадах в місцевих та апеляційних судах України за окремими видами має наступну структуру. У судах апеляційної інстанції працюють на адміністративних посадах:
– головами судів – 12 % (1) жінок та 88 % (7) чоловіків, заступниками голови – 22 % (2) жінок та 78 % (7) чоловіків в апеляційних адміністративних судах;
– головами судів – 17 % (1) жінок та 83 % (5) чоловіків, заступниками голови – 33 % (2) жінок та 67 % (4) чоловіків в апеляційних господарських судах;
– головами судів – 21 % (4) жінок та 79 % (15) чоловіків, заступниками голови – 29 % (7) жінок та 71 % (17) чоловіків, в апеляційних загальних судах.
В окружних адміністративних судах головами судів обрані 22 % (5) жінок та 78 % (18) чоловіків, заступниками голови – 28 % (7) жінок та 72 % (18) чоловіків. У місцевих господарських судах головами судів обрані 21 % (5) жінок та 79 % (19) чоловіків, заступниками голови – 41 % (11) жінок та 59 % (16) чоловіків. У місцевих загальних судах головами судів обрані 41 % (219) жінок та 59 % (309) чоловіків, заступниками голови – 44% (45) жінок та 56 % (58) чоловіків [3].
На посади голів місцевих та апеляційних судів, в переважній більшості, обрані чоловіки. Найбільший дисбаланс між жінками та чоловіками, обраними на посаду голови суду, спостерігається: в апеляційних адміністративних – чоловіків на 76 % більше, в апеляційних господарських судах – на 66 %, в апеляційних загальних та місцевих господарських – на 58 %, в окружних адміністративних судах – чоловіків на 56 % більше.
Загальний показник чоловіків та жінок, які працюють на посаді голови суду в місцевих та апеляційних судах України, порівнюючи з даними на 1 липня 2018 року, зазнав незначних змін: лише на 3 % збільшилась кількість жінок, обраних на посаду голови суду. У той же час, змінились показники за окремими видами місцевих та апеляційних судів. Спостерігається збільшення кількості жінок, які обрані на посаду голови суду: в апеляційних господарських на 11 %. На 8 % зменшилась кількість жінок, які обрані на посаду голови суду в місцевих господарських судах, на 5 % – в апеляційних загальних судах, на 2 % – в місцевих загальних судах, на 1 % – в окружних адміністративних судах. Лише в апеляційних адміністративних судах даний показник є незмінним [3].
Наведені цифри свідчать про те, що в місцевих судах України саме судді-жінці відведено головне місце, тоді як в апеляційній інстанції ґендерна симетрія має бути покращена аби належно забезпечити право жінки на кар’єрне зростання. Результатом багатьох досліджень стало обґрунтування висновків, що жінки мають вельми сприятливі якості для ефективної управлінської діяльності, а за деякими параметрами й явні перевагами для успішного здійснення управлінських функцій, що вдало екстраполюється і на обіймання посади голови суду, іншої адміністративної посади чи посади в суді вищого рівня.
Звісно ж, досягнення ґендерного паритету в Україні не можливе без використання позитивних тенденцій, концепцій, моделей його закріплення, правового врегулювання в інших державах, комплексного їх аналізу. Так, саме в Європі ґендерній рівності приділяється неабияка увагу, адже члени ЄС зробили значний крок уперед у розробці єдиної, ґендерної за суттю, правової політики. Крім цього, Європейська Конституція пронизана духом ґендерної рівності. Парламентська Асамблея Ради Європи вважає своїм довгостроковим завданням досягнення ґендерно збалансованого представництва в делегаціях парламентів країн-членів, підвищення представництва жінок у національних парламентах.
«У країнах, в чиїх урядах жінки присутні в рівних пропорціях з чоловіками, економіка більш ефективна і стійка, а суспільство більше прагне до миру і стабільності», – заявив в одному з коментарів Пан Гі Мун, Генеральний секретар ООН [4].
Узагальнення статистичних даних за 2019 рік свідчить, що у Франції судді-жінки становлять 54 % від загальної кількості судді, у Фінляндії – 46 %, в Італії – 48 %, в Нідерландах – 75 %, в Польщі – 63 %, у Росії – 66 % [5, с. 582]. Дані показники хоч і демонструють збільшення кількості жінок у судовій системі, однак, не завжди є підтвердженням безперешкодного їх доступу до неї та рівних можливостей у професійному зростанні, просуванні тощо. Як не прикро, але нам доводиться констатувати, що у країнах романо-германської правової сім’ї у суддівській професії досі зберігається «скляна стеля», яка не дозволяє представницям прекрасної статі займати престижні адміністративні посади у судовій системі та горизонтальна сегрегація, при якій більшість жінок в силу усталених статевих стереотипів у випадку наявності спеціалізації в суді розглядають цивільні справи.
Доводиться констатувати, що питання «жінки на керівних посадах» не вирішено у Німеччині навіть після встановлення статутних квот наглядових рад, запроваджених у 2015 році. Так звані «трудові квоти для жінок», покликані попередити можливу дискримінацію жінки, яка прагне обійняти керівну посаду. На жаль, підприємства та організації не дотримуються принципу квотного розподілу посад між жінками та чоловіками, оскільки ніякої відповідальності у вигляді покарання за це не несуть [6]. Аналогічна ситуація спостерігається і в судах Німеччини. Так, у 2010 році німецька судова система виглядала наступним чином: 20 400 суддів (з них ¾ в судах «загальної юрисдикції», з них 39 % – жінки). До 2017 року кадрове наповнення судів склало 20 300 суддів (42,15 % жінки) [7, с. 10].
Зрештою, ґендерні питання враховуються у цій країні і в процесі відбору та призначення суддів. Процедура підготовки, добору та призначення суддів у Німеччині регламентована Розділом 2 «Право на заняття суддівських посад» Німецького Закону «Про суддів» [8, с. 17]. Правила щодо рівних можливостей для заявників-жінок (правила з оптимізації ґендерного балансу) вимагають, щоб у певних етапах процедури брала участь особа, яка повинна спостерігати та контролювати застосування цих правил (Gleichstellungsbeauftragte, такі відділи є при всіх адміністраціях) [9].
У сучасній Німеччині кільком жінкам вдалося зійти на пік судової влади. Так, юрист Ютта Лімбах в 1994 стала першою жінкою, яка очолила вищу юридичну інстанцію Німеччини – Федеральний конституційний суд (з 2002 року у відставці). У 2011 році в Конституційний Суд прийшла Сюзанна Бер і стала єдиною жінкою в одній з двох палат КС, що складаються з восьми осіб кожна [10]. «Ґендерний досвід» ФРН є цікавим для сучасної України, з огляду на те, що цій країні все ж вдалося певною мірою досягнути ґендерного паритету у важливих сферах життя соціуму і залучити жінок до прийняття суспільно важливих рішень, доказом чого служить зайняття ними найвищих державних постів. Таким чином, не дивлячись на те, що на сучасному етапі вирішення «ґендерного питання» і актуалізовано в Німеччині, феномен «скляної скелі» не втратив свою значимість, статеві стереотипи й надалі продовжують впливати на забезпечення та реалізацію професійно-кар’єрних можливостей жінок.
У судовій системі Австрії на сьогодні виконують свої функції близько 2 тисяч професійних суддів, серед них близько 50 % – жінки [11]. За іншими даними 51,2 % чоловіки та 48,8 % жінки. Більше того, адмінпосади у судах займають 61,3 % чоловіків та 38,7 % жінок. У судах першої інстанції головами є 60,3 % чоловіків та 39,7 % жінок; апеляційна інстанція представлена 62,1 % голів чоловіків та 37,9 % жінок; касаційна – 100 % чоловіки [12]. Дані цифри говорять самі за себе – у представництві жінок на посадах суддів досягнуто ґендерної рівності. Такий позитивний результат детермінований прозорістю процедури відбору та спрощеними вимогами до кандидатів: юридична освіта, громадянство Австрії, добрий стан здоров’я, професійна придатність та мінімум п’ять місяців практики в суді.
Процедура відбору на посаду судді теж враховує ґендерний компонент. Так, після розгляду заяви заявника голова вищого регіонального суду звертається з поданням до міністра юстиції, який уже призначає особу на позицію кандидата в судді. Після цього починається чотирьохрічний термін, під час якого кандидат у судді допускаються до підготовчої служби для того, аби стати професійними суддями. Підготовча служба кандидата в судді проходить у районному та регіональному судах, прокуратурі, закладах позбавлення волі, в якості нотаріуса чи адвоката, а також закладах реабілітації ув’язнених чи закладі реабілітації жертв злочинів. Наприкінці цього строку відбуваються письмові та усні екзамени кандидата перед вищим регіональним судом. Повторно складати іспит можна лише ще один раз. Після успішних випробувань кандидат може подати заявку та заповнити вакантне місце в тому чи іншому суді вже в якості професійного судді на безстроковий термін. Комісії персоналу при вищих, регіональних та Верховному Суді подають списки з кандидатами на призначення. Повноваження на призначення професійного судді формально належать Федеральному Президенту, але він делегує це повноваження, в більшості випадків, міністру юстиції. Вибір на користь того чи іншого кандидата має відбуватися на основі кваліфікації кандидатів, у випадку рівності закон надає перевагу жінкам, а в інших випадках старшим кандидатам [11].
Що стосується представництва жінок у судовій системі Швейцарії, то враховуючи сформоване класичне суспільне їх сприйняття звісно кількість суддів-чоловіків перевищує суддів-жінок з показником 64,7 % та відповідно 36,3 %. Серед голів судів першої інстанції 66,4 % – чоловіки і 33,6 % жінки. Співвідношення голів суду чоловічої/жіночої статі в судах другої інстанції: 69,2 % – 30,8 %. У суді касаційної інстанції 100 % представлені чоловіки [12]. Таким чином, проглядається «скляна стеля» в області судочинства, яка перешкоджає жінкам у професійному зростанні до вищих щаблів суддівської кар’єри та доступі до адміністративних посад.
Ґендерні показники у судовій системі Швеції демонструють нам практичне досягнення ґендерного паритету, де серед загальної кількості суддів 53,4 % чоловіки, а 46,6 % жінки. Адміністративні посади займають відповідно 63,9 % чоловіків та 36, 1% жінок. Із розподілом за інстанція наступна картина: 63,3 % чоловіків і 36,7 % жінок є головами у судах першої інстанції; в апеляції відповідно – 70 % і 30 %, в касаційному суді – 50 % на 50 % [12]. Такий стан речей підтверджує висновок про те, що Швеція досягла чималих результатів у вирішенні «ґендерного питання», забезпечивши реалізацію принципу ґендерної рівності правосуддя.
Проаналізовані нами статистичні показники забезпечення та реалізації ґендерної рівності у судочинстві Фінляндії свідчать про те, із загальної кількості суддів 49,1 % чоловіки, 50,9 % жінки. Адміністративні посади у судовій системі на 78,3 % належать чоловікам і лише 21,7 % жінкам. У суді першої інстанції посаду голови обіймають 76,3 % чоловіків та 23,7 % жінки. Апеляційна інстанція характеризується 100 % представництвом на посадах голів судів чоловіків, у касації – 50 % на 50 % представники різних статей [12]. Зрозуміло, що наведені дані відображають дуже цікаву «ґендерну картину» правосуддя, де з однієї сторони бачимо загальну «фемінізацію» судів, а з іншої – чималі перешкоди у доступі представниць прекрасної половини людства до інституту лідерства, оскільки принцип пропорційного їх представлення державою не забезпечено.
У французькій судовій системі посаду судді обіймають 40,2 % чоловіків та 59,8 % жінок. Адміністративні посади розподілилися за статевої ознакою наступним чином: 71,4 % чоловіки і 28,6 % жінки. Головами судів першої інстанції є 70,9 % представники сильної половини людства та 29,1 % – прекрасної половини; відповідно в апеляційній інстанції посади голів належать 72,3 % та 27,7 %, а в касації – 100 % чоловікам [12].
Нам вдалося з’ясувати, що посади суддів в Іспанії обіймає 50,2 % жінок та 49,8 % чоловіків. Адміністративні посади в судах на 47,5 % належать жінкам і 52,5 % чоловікам. Головами судів першої інстанції є 76,9 % чоловіків та 23,1 % жінок; у судах апеляційної інстанції 85,4 % чоловіків і 14,6 % жінок; у суді касаційної інстанції 100 % чоловіки [12] .
Підсумовуючи зазначимо, що ґендерний баланс у судах існує на рівні першої інстанції, апеляційні та касаційні суди досі залишаються «чоловічими», що свідчить про труднощі у доступі жінок до управління в судовій системі. В основі даної проблеми лежать віками сформовані стереотипи про жіночі та чоловічі статусні ролі. І хоча суспільство погодилося на рівноправність чоловіків та жінок суддів, але останнім згоди на входження їх до «інституту лідерства» так і не надало. На сьогодні, жінка голова суду все ще залишається радше винятком, а ніж звичним явищем. За таких обставин видається необхідним додати ґендерний компонент до нормативного механізму врегулювання порядку обрання суддів на адміністративні посади, представництва судової влади, а також при формуванні складу органів суддівського самоврядування.
