В останні роки в нашій державі відбулися значні зміни, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці нашої країни. Їхнім дороговказом, на нашу думку, послугували: схвалення Указом президента України № 5/2015 від 12.01.2015 року «Стратегії сталого розвитку Україна-2020», обрання шостого президента України та обрання Верховної Ради України ІХ скликання [1]. Крім цього Україна впевнено крокує шляхом реформ в механізмі функціонування органів державної влади, не останнє місце серед яких займає Державна кримінально-виконавча служба України (далі – ДКВС України).
Сутність реформи у даній сфері розкривається, в першу чергу, через налагодження діалогу між засудженими та ув’язненими з представниками державної влади, а також забезпечення таких умов відбування кримінальних покарань та тримання осіб, взятих під варту, де вірогідність порушення прав та законних інтересів засуджених та ув’язнених зводиться до мінімуму. Адже відповідно до статті 63 Конституції України «Засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду» [2]. Але на жаль, вказані норми головного Закону нашої держави дуже часто порушуються. У свою чергу, більша частина людей, що відбувають кримінальне покарання у виді обмеження чи позбавлення волі, або які знаходяться в установах для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою, або до яких застосовано тимчасовий чи екстрадиційний арешт являються незахищеною верствою населення, що не завжди можуть скористатися платними послугами адвокатів чи інших спеціалістів в правовій сфері через скрутний матеріальний стан. Тому вивчення системи захисту прав та законних інтересів засуджених та ув’язнених є актуальним та важливим питанням для нашого дослідження.
Питання міжнародного захисту прав та законних інтересів людини та громадянина у своїх працях дос-ліджувало багато вітчизняних та міжнародних науковців, серед них хочеться зазначити наступних: Абамідзе А. Х., Алієв З. Г., Бєлов Д. М., Валієв Р. М., Каюлова А. Р., Литвиненко І. Л. Ліщина І., Палінчак М. М., Бисага Ю. М., Решетов Ю. С., Самовік Ю. В., Тіумов О. І. та інші. Питання захисту прав та законних інтересів засуджених та ув'язнених вивчали такі науковці: Джужа О. М., Лисодєд О. В., Степанюк А. Х., Іваньков О. І., Чеботарьова Ю. А., Човган В. О., та інші.
Метою написання статті є ви-вчення міжнародних механізмів захисту прав та законних інтересів засуджених та ув’язнених. Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання: проаналізувати стан реформи Державної кримінально-виконавчої служби України за останні роки; розглянути сутність поняття «правова система захисту прав та законних інтересів засуджених та ув’язнених»; розглянути між-народні інституції, що функціо-нують у сфері захисту прав людини загалом, та засуджених і ув’язнених зокрема; проаналізувати можливість звернення до вищезазначених інституцій засуджених та ув’язнених з індивідуальними скаргами.
Нині, обов’язок виконувати бі-льшість кримінальних покарань, а саме 8 з 12, що передбачені Кримі-нальним кодексом України, покла-дається на Державну кримінально-виконавчу службу України. З цього стає зрозумілим, що в більшості випадків питання дотримання прав та законних інтересів засуджених та ув’язнених залежить від персоналу саме цієї служби. Тому, на нашу думку, дослідженню стану реформуванню ДКВС України важливо приділити увагу.
За часи незалежності криміна-льно-виконавча система України зазнала низки змін та трансформа-цій, але у даній статті ми наголосимо лише на тих змінах, які на нашу думку суттєво вплинули на можливість захисту прав та законних інтересів засудженими та ув’язненими.
Початок реформування на уря-довому рівні розпочався з ухвалення постанови Кабінету Міністрів України від 11 липня 1991 року № 88 «Про основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР». В основу реформи було покладено Декларацію про державний суверенітет України та Мінімальні стандартні правила по-водження з в’язнями – прийняті Організацією Об’єднаних Націй [3, с. 4-5].
Наступним кроком реформування було створення 22 квітня 1998 року Указом Президента України № 344 у складі Міністерства внутрішніх справ України на базі Головного управління виконання покарань було створено Державний департа-мент України з питань виконання покарань як центральний орган виконавчої влади [4].
12 березня 1999 року Указом Президента України № 248/99 Державний департамент України з питань виконання покарань було виведено з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ [5].
2010 рік став для ДКВС України особливим, через те, що відповідно до Указу Президента України № 1085/2010 було утворено Державну пенітенціарну службу України, діяльність якої координувалась Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України [6]. До речі, варто зазначити, що ця подія стала певною точкою відліку стосовно засуджених і ув’язнених. Оскільки термін «пенітенціарний» походить від латинського слова «poenitentia» та означає «каяття», то підхід до виконання кримінальних покарань та запобіжного заходу у виді тримання під вартою, поступово почав змінювати свою сутність від карального підходу до реабілітаційного.
18 травня 2016 року відбувся черговий крок реформування, а саме постанова Кабінету Міністрів України №343 «Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» – цією постановою було ліквідовано Державно пенітенціарну службу України та покладено на Міністерство юстиції України завдання та функції реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації [7].
Ще одним важливим актом на шляху реформ є постанова Кабінету Міністрів України від 13.09.2017 року №709 «Про утворення міжрегіонального органу Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань». Даною постановою було утворено Адміністрацію ДКВС України – юридичну особу публічного права міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції України з питань виконання кримінальних покарань [8].
Та останнє, про що ми хотіли зазначити – це прийняття Паспорту реформи пенітенціарної системи та пробації, який затверджено рішенням колегії Мін’юсту від 28.03.2018 року (протокол № 01/2008). При цьому варто відмітити, що це документ, який не прописує чітких дій реформування, а встановлює кінцеву мету.
Аналізуючи вищезазначене, ми можемо зрозуміти, що хоча реформа Державної кримінально-виконавчої служби України за останні роки у набирає обертів, але чи вплинуло це у свою чергу на процес позитивних змін у сфері захисту прав і законних інтересів засуджених та ув’язнених – залишається відкритим питанням. Саме тому розгляд можливих меха-нізмів захисту своїх прав засудже-ними та ув’язненими є досить важ-ливим.
На думку Магновського І. Й., чию точку зору ми розділяємо у даному твердженні, інститут захисту прав і свобод виникає тоді, коли вони порушуються або, коли вживаються заходи, спрямовані на відновлення порушеного права чи свободи [9, с. 10].
Таким чином, беручи до уваги дане твердження, ми пропонуємо розглядати правову систему захисту прав та законних інтересів засуджених та ув’язнених як сукупність різних механізмів, якими можуть скористатися засуджені та ув’язнені у разі порушення їхніх прав чи законних інтересів, з метою їхнього захисту чи відновлення.
Що стосується міжнародних механізмів захисту прав та законних інтересів людини та громадянина загалом, а також засуджених і ув'язнених зокрема, то їх не потрібно розділяти на окремі групи. Попередньо ми зазначали, що засуджені та ув'язнені користуються усіма правами людини та громадянина окрім обмежень визначених законом, тому класифікація, що буде наведена нижче – слугує для них безпосередньою можливістю захисту своїх прав чи законних інтересів.
Найчастіше класифікація, що зустрічається в юридичній літературі та дослідженнях з даного питання, зазначає, що усі правозахисні міжнародні органі-зації можна поділити на дві групи: універсальні та регіональні. Тому ми пропонуємо, також розглядати їх саме так. Варто зазначити, що подібний розподіл також зустрі-чається у працях інших науковців, а саме: Валієва Р. М., Абашидза А. Х., Алієва З. Г. та інших.
Нам імпонує виведене поняття універсальних правозахисних меха-нізмів, що наводить у своїй роботі І. Ліщина. Так, універсальні право-захисні механізми – це органи та організації, що розповсюджують свою діяльність на весь світ, в неза-лежності від державних та регіона-льних кордонів. Ці механізми в тій чи іншій мірі пов’язані з основною міжнародною організацією світу – Організацією Об’єднаних Націй [10, с. 8].
Що стосується ролі міжнарод-них універсальних механізмів захисту прав людини, то хочемо виділити такі:
- Рада ООН по правам людини, що була створена на заміну Комісії ООН з прав людини, яка діяла ще з 1946 року. На основі прийнятих рішень Ради ООН по правам людини приймає резолюції, але змусити виконувати їх інших держав-учасниць ООН – Рада по правам людини не може. Даний орган є дуже важливим для захисту прав людини, але можливість звернення до нього кожному громадянину з індивідуальною скаргою відсутня.
- Верховний Комісар ООН з прав людини – це ще один механізм, що має безпосереднє відношення до захисту прав людини у світі.
- Конвенційні міжнародні орга-ни з питань захисту прав людини. Відповідно до інформації, опубліко-ваної на офіційній веб-сторінці ор-ганізацій об’єднаних націй, на сьогоднішній момент існує 10 об’єднаних міжнародних органів з питань захисту людини, а саме: Комітет ООН з прав людини; Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав; Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації; Комітет ООН з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок; Комітет ООН проти катувань; Комітет ООН з прав дитини; Комітет ООН з прав інвалідів; Комітет ООН з прав трудящих мігрантів; Підкомітет по попередженню катувань та Комітет по насильницьким зникненням [11].
Варто відмітити, що всі конвен-ційні або договірні міжнародні органи були створені для контролю виконання ряду міжнародних універсальних договорів [12, с. 584]. Але при цьому будь-які їхні рішення будуть мати суто рекомендаційний характер для кожної держави, якій вони будуть надаватися.
Другим важливим елементом міжнародного механізму захисту прав людини є регіональні міжнародні організації. Регіональною міжнародною організацією називають, якщо її учасниками є держави, що зна-ходяться в межах певного регіону земної кулі, наприклад, Європи, Африки чи Південної Америки. Найбільш цікавим для нас, безсумнівно, є Європейська система захисту прав людини. По-перше, як найбільш розгалужена та дієздатна, а по-друге, маюча для нас, українців, саме безпосереднє відношення. Вона діє в рамках функціонування Ради Європи, учасником якої є Україна з 1995 року [10, с. 8].
Взагалі, Рада Європи – це між-народна організація, яка сприяє співробітництву між її членами, країнами Європи, в галузі прав людини, стандартів права, де-мократичного розвитку, законності та культурної взаємодії. Вона була офіційно заснована 5 травня 1949 року Лондонською Угодою, підписаною десятьма країнами-засновниками. Цей договір зараз відомий як Статут Ради Європи [13, с. 71].
Що стосується понять «європейські стандарти прав людини» та «європейська система захисту прав людини» то вони виникли вже після створення Ради Європи та після її ефективного функціонування [12, с. 600].
На нашу думку, один з головних чинників, що послугував зародженню розуміння європейських стандартів прав людини, стало прийняття найважливішого документа Ради Європи у сфері захисту прав та законних інтересів будь-якої людини – Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), яка у свою чергу, стала основою існування Європейського суду з прав людини.
Необхідно також зазначити, що до складу Ради Європи входять:
- Комітет міністрів Ради Євро-пи (або часто Комітет міністрів) є органом Ради Європи, що приймає рішення. До його складу входять міністри закордонних справ всіх країн-членів або їх постійні дипло-матичні представники. Це одночасно урядовий орган, в якому національні підходи до розв’язання проблем, що стоять перед європейським суспільством, можуть обговорюватися на рівній основі. У співпраці з Парламентською асамблеєю, Комітет міністрів стоїть на сторожі європейських цінностей, а також контролює дотримання країнами-членами своїх зобов’язань [13, с. 72]. Звідси стає зрозумілим, що хоча Комітет міністрів і є одним з найважливіших складових Ради Європи, без якого цінність розуміння європейських правил скоріше за все може бути втра-ченою, але можливість звернення до них з індивідуальною заявою як громадянина України загалом, так засудженого чи ув'язненого зокре-ма, для захисту своїх прав чи законних інтересів відсутня.
- Парламентська асамблея Ради Європи (далі – ПАРЄ) – один з двох головних статутних органів Ради Європи; консультативний орган, що складається з представників парламенту всіх країн-членів. Асам-блея приймає резолюції та рекомендації на основі доповідей, що їх готують депутати. Серед важливих повноважень ПАРЄ – вибори Генерального секретаря Ради Європи та його заступника, суддів Європейського суду з прав людини, прийняття висновків щодо кандидатур нових країн-членів, моніторинг виконання ними зобов’язань, взятих при вступі. ПАРЄ приймає висновки на проекти всіх міжнародних конвенцій, які розробляються в Раді Європи [12, с.72]. Аналізуючи вищезазначене ми можемо зрозуміти, що цей орган Ради Європи є також дуже важливим, і своєю діяльністю він закладає основи розуміння прав, свобод та законних інтересів людини і грома-дянина, але можливість звернення до нього з індивідуальною скаргою також відсутня.
- Дорадчі органи. До їхнього складу входить:
3.1. Венеціанська комісія – дорадчий орган Ради Європи з питань конституційного права, котрий надає висновки про відповідність проектів законодавчих актів європейським стандартам і цінностям. Офіційна назва – Європейська комісія за демократію через право. Організаційно Комісія є «частково відкритою до-мовленістю» в рамках РЄ. Це озна-чає, що країни-члени РЄ не зо-бов’язані в ній брати участь, проте членство в ній відкрито. Комісія є форумом, в ході якого країни мо-жуть обмінюватися інформацією, вчитися один в одного, обговорювати ідеї й проекти, пов’язані з консти-туційними питаннями [12, с. 74].
3.2. Конгрес місцевої та регіона-льної влади Європи – це консультативний орган, що представляє місцеві та регіональні влади. Делегація кожної країни в Конгресі складається з однакової частини представників регіонів та органів місцевого самоврядування [12, с. 74].
- Європейський суд з прав лю-дини (далі – ЄСПЛ) не входить до складу органів Ради Європи, а лише діє при ній. Як ми вже зазначали, то він був утворений шляхом прийняття Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. І саме ЄСПЛ ми хочемо приділити найбі-льше уваги, адже саме до даного Суду може звернутися кожна людина з індивідуально, що є громадянином держави-учасниці ради Європи. Оскільки Україна стала учасницею Ради Європи у 1995 році, то відповідно з того часу є можливість у наших громадян звертатися до даного міжнародного механізму для захисту своїх прав та законних інтересів. Також, відповідно до статті 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейсь-кого суду з прав людини» – рішення Суду є обов'язковими для виконання Україною [14].
Варто врахувати, що для звер-нення в ЄСПЛ – існує певна процедура, а саме – спочатку людина повинна захистити свої права в усіх судових інстанціях на національному рівні, а вже якщо їй це не вдається, то тоді є можливість звернутися для захисту своїх прав та законних інтересів до Європейського суду з прав людини. Відповідно до інформації опублікованої у засобах масової інформації, а саме в «Європейській правді» то Україна вже не перший рік входить у трійку лідерів звернення до ЄСПЛ. Так, у 2018 році від України до ЄСПЛ було подано 7267 скарг, а перші два місця займають Росія (11745 скарг) та Румунія (8503 скарги) [15]. На жаль, не можливо сказати скільки від загальної кількості заяв подали скарги засуджені та ув'язнені, але сам факт існування подібних моментів ми можемо знайти у офіційних рішеннях ЄСПЛ. Так, у справі «Сергій Савенко проти України», де заявник (що на час порушення його прав та законних інтересів відбував кримінальне покарання у Темніївькій виправній колонії № 100) подав заяву до ЄСПЛ з твердженням, що було порушено статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод – заборона катувань. В процесі розгляду справи по суті Суд, визнав Україну винною у по-рушенні статті 3 Конвенції та призначив виплатити заявникові сім тисяч євро компенсації.
Подібні справи ми зустрічаємо останнім часом усе частіше… Серед них є справа «Маленко проти України» де держава виплатила потерпілому вісім тисяч євро компенсації чи справу «Коновальчук проти України», де компенсація склала десять тисяч євро. Але про що свідчить ця статистика, яка кожного дня лише зростає? Про збільшення в нашій державі порушення прав та законних інтересів засуджених чи ув'язнених? Чи про те, що наша держава тільки починає ставати демократичною країною, де можна бути впевненим у можливості захисту своїх прав? Зараз про це сказати важко, але ми сподіваємося, що з кожним днем віра в європейські цінності та права людини буде панувати в нашій державі, а ті люди, чиї права все ж таки будуть порушені – будуть впевнені у їхньому відновленні та захисті.
Отже, підсумовуючи вищезазначене, хочемо зробити висновки, що нині, обов’язок виконувати більшість кримінальних покарань, а саме 8 з 12, що передбачені Кримінальним кодексом України, покладається на Державну кримінально-виконавчу службу України. З цього стає зрозумілим, що в більшості випадків питання дотримання прав та законних інтересів засуджених та ув’язнених залежить від персоналу саме цієї служби. Тому, на нашу думку, дослідженню стану реформуванню ДКВС України важливо приділити увагу, що ми й зробили. З аналізу стало зрозумілим, що за часи незалежності дана служба пережила ряд реформ, де наприклад, створення у 2010 році Указом президента України Державної пенітенціарної служби України – було важливим моментом, адже воно заклало підвалини переходу в системі виконання кримінальних покарань від карального до реабілітаційного підходу, а ось зміни за останні чотири роки (ліквідація Державної пенітенціарної служби України та покладенні на Міністерство юстиції України завдання та функції реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації) ще залишається відкритим питанням.
Також, ми визначили, що правова система захисту прав та законних інтересів засуджених та ув’язнених являє собою сукупність різних механізмів, якими можуть скористатися засуджені та ув’язнені у разі порушення їхніх прав чи законних інтересів, з метою їхнього захисту чи відновленню. На міжнародному рівні усі вони поділяються на дві великі групи – універсальні (що мають відношення до діяльності ООН) та регіональні (у нашому випадку ті, що пов’язані з діяльністю Ради Європи. При цьому варто зазначити, що на нашу точку зору найважливіше місце серед усіх міжнародних механізмів захисту прав та законних інтересів засуджених та ув’язнених займає Європейський суд з прав людини, до якого останнім часом усе частіше звертаються засуджені та ув’язненні. Також ми хочемо зазна-чити, що у подальших наших дослі-дженнях хочемо більш детально проаналізувати практику розгляду ЄСПЛ скарг від засуджених та ув’язнених з України, а також дослідити національні механізми захисту прав та законних інтересів засудженими та ув’язненими.
