Діяльність місцевої адміністративно-судової влади в українських губерніях, що входили до складу Російської імперії, розглядалась ще у дорадянський період у працях О. Андрієвського, А. Градовського, М. Варадінова та ін. [1]. Досліджується вона й сучасними вітчизняними вченими [2].
Метою даної статті є аналіз особливостей функціонування адміністративно-судової влади у Правобережній Україні у другій чверті ХІХ ст. в період правління Миколи І.
Упродовж кількох десятиліть після приєднання до Російської імперії земель колишньої Речі Посполитої, у тому числі і правобережних українських, там ще продовжували діяти джерела права польсько-литовського походження, серед яких були сеймові постанови, князівські і королівські привілеї та грамоти, а також окремі їх збірники і статути. Переважно зберігалася чинність тих нормативно- правових актів, які закріплювали виключні права шляхти, регламентували діяльність її станових установ, визначали засади функціонування міського самоуправління.
Процес введення російської системи судоустрою активізувався з вступом на престол Миколи І, за якого у правобережних українських губерніях був встановлений такий порядок функціонування судової системи, який був характерний для всієї території Російської імперії. І приводом до початку таких кардинальних дій стало польське повстання 1830-1831 рр., яке, розпочавшись у Варшаві, поширилось і на Правобережну Україну.
Повстанський рух охопив Подільську та Київську губернії. Виступи відбулися у Вінницькому, Брацлавському, Ольгопільському повітах Подільської губернії, південній частині Київщини. Серед активних учасників антиросійських виступів була шляхта Володимир-Волинського, Луцького, Дубенського та Ровенського повітів Волинської губернії. В ряди повстанців вливалися вихованці місцевих гімназій та повітових шкіл, зокрема чимало випусників Барської василіанської школи та Вінницької гімназії. Активну участь у повстанні взяла частина католицьких та уніатських священно- і церковнослужителів Правобережжя України.
Про участь католицьких костьолів й монастирів у польському повстанні згодом рапортували генерал-губерна-тору В. В. Левашову представники місцевої влади. Зокрема, подільський губернатор у листі від 12 вересня 1831 р. повідомляв, що влітку 1831 р. було виявлено вогнепальну та холодну зброю у Летичівському домініканському костьолі. Волинський губернатор наводив цілий перелік монастирів, які допомагали повстанцям. Це були у Ровенському повіті Домбровицький піарський монастир, в місті Овручі - домініканський і василіанський монастирі, у Кам'янецькому повіті - Почаївський монастир. Серед духовних осіб, які приймали участь у повстанні, губернатор називав Северина Куликовського, Людвіга Єржиковського, Бродовича, Шалевича та Порембського, які виготовляли зброю для повстанців. Загалом у повстанських діях взяли участь близько 6 тис. повстанців, зокрема, у Волинській губернії – 2332, Київській – 1135, Подільській – 2522 чол. [3, с. 294; 4, с. 115] Звичайно, ці дані з «Алфавітних списків», що були згодом складені в канцелярії київського генерал-губернатора, є далеко неповними. У ході повстання польська шляхта намагалась заручитись й підтримкою місцевого селянства. Однак українське селянство не підтримало гасла повстанців відродження «історичної Польщі». Небажання польської шляхти, яка зосередила у своїх руках керівництво повстанцями, поступитися своїми становими привілеями заради відновлення польської державності й вирішити гострі соціальні проблеми, свідчило про обмеженість польського шляхетського руху. Всі його представники були єдині у тому, що українські, білоруські та литовські землі – це «історичні» землі Речі Посполитої. З огляду на це гасло «За вашу і нашу свободу», висунуте на початку 1831 р. польською шляхтою, по суті втрачало свій сенс щодо зазначених народів.
Польське повстання 1830-1831 рр. зазнало поразки. Однак конфіскація частини польських маєтків, проведена після його придушення, не похитнула польське домінування у Правобережній Україні, оскільки право власності на землю в регіоні у зазначений період належало майже виключно полякам. Тому, як слушно зауважив професор Сорбонни Д. Бовуа, в той час на Правобережжі стосунки «…між поляками і українцями – це були найчастіше відносини між панами і кріпаками». [5, с. 71] Українські селяни перебували у кріпосній залежності від польських панів, серед яких виділялися великі родини магнатів Потоцьких, Браницьких, Сангушків та ін. Архівні матеріали містять переконливі факти жорстокого поводження власників та їх управителів з кріпаками і невдовзі у боротьбі з польським впливом імперський уряд намагався використати це соціальне протистояння. Зокрема, у 1837 р. Комітет у справах Західних губерній, що був утворений у 1831 р., вимагав від губернаторів призначення спеціальних чиновників та поліцейських для розгляду скарг від селян, які належали польським поміщикам чи католицькому духовенству. І в подальшому Правобережна Україна стала ареною гострого протистояння польського і російського впливів, історичного досвіду та традицій державного життя.
Наслідком польського повстання стало створення у 1832 р. Канцелярії київського військового губернатора та генерал-губернатора подільського і волинського. Три губернії, об’єднані під загальним керівництвом генерал-губернатора, отримали офіційну назву Південно-Західний край. Були внесені зміни в управління самих губерній. Губернські та повітові органи були приведені у відповідність з великоросійськими. Всі присутственні місця, посадовці і чиновники державних установ та органів влади почали іменуватися так само, як відповідні державні інституції і їх посадові особи у великоросійських губерніях. Перші департаменти Головних судів були перейменовані у кримінальні палати, голови яких виключно призначалися, (а не, як раніше, обиралися шляхтою) з обов’язковим затвердженням їх імператором. [6] Радники в губернських правліннях, казенних і судових палатах призначалися відповідними міністерствами після узгодження з військовими губернаторами. Судові органи Правобережжя стали повністю підконтрольними російській владі.
Було припинено діяльність міських (гродських) судів у повітових містах трьох правобережних губерній. Незакінчені справи, які перебували у їхньому провадженні, передавалися до розгляду у повітові земські суди.
Право призначати на посади земських справників, земських засідателів, городничих та поліцмейстерів отримали губернські правління за поданням кандидатур губернаторами. [7] Для заохочення чиновників, які обіймали ці посади, їм призначався подвійний розмір утримання ( а справники додатково отримували ще по 500 руб. на роз’їзди).
Через кілька місяців іменним указом Миколи І від 11 січня 1832 р. було скасувано посади підкоморіїв, коморників, возних і хорунжих. [8] Їх обов’язки тепер входили до кола повноважень земських, повітових судів та інших судових органів. Іменний указ, даний Сенату від 4 грудня 1840 р. затверджував штат повітових судів у правобережних губерніях. [9] Правосуддя у повітовому суді здійснювали суддя, два засідателі від дворянства і засідатель, якого призначав губернатор. Указ від 25 червня 1832 р. зобов’язував при розгляді кримінальних та проведенні слідчих дій у всіх західних губерніях керуватися тільки російськими законами. Лише в окремих випадках, коли вони виявляться «дійсно недостатніми для вирішення представлених обставин», дозволялось використовувати норми Литовських Статутів і польських конституцій. [10]
Призначення київським генерал-губернатором Д. Г. Бібікова у 1838 р. стало поворотним моментом у боротьбі з польським впливом. Серед перших заходів генерал-губернатора – заборона римо-католицькому духовенству тілесно карати своїх селян, і в подальшому такі справи передавалися до судового розгляду. Католицьке духовенство зобов’язувалось будувати та ремонтувати місцеві православні храми.
У 1839 р. новий генерал-губер-натор виступив з пропозицією перевести селян на оброк з метою захисту їх від поміщика або посесора-поляка та єврея-орендаря. Однак цей проект зустрів опозицію в міністерстві державних маєтностей, яка вважала, що поміщицькі селяни не спроможні до відбування грошової повинності. В подальшому зазначений проект все ж таки отримав силу закону і поширився на державних селян.
Генерал-губернатор Д. Г. Бібіков з самого початку своєї діяльності активно фіксував інформацію про зловживання польських поміщиків над кріпаками, використовуючи її згодом в боротьбі з польською шляхтою. У правобережних українських губерніях за його вимогою кримінальними палатами були складені списки про такі зловживання за три роки (1838-1840). [11, 12, 13] А у вересні 1839 р. Бібіковим був розісланий «Проект пропозицій повітовим предводителям дворянства», де говорилось про виявлені владою великі зловживання і в якому предводителів польської шляхти закликали до стеження за порядком. Цей текст був поширений і серед справників та повітових начальників поліції.
А з серпня 1841 р. Комітет у справах Західних губерній на своїх засіданнях розглядав звіт Д.Бібікова про зловживання польських поміщиків у краї. Для послаблення соціально-економічних позицій польської шляхти у 1847-1848 рр. на Правобережжі за ініціативою київського генерал-губернатора була проведена інвентарна реформа, яка безпосередньо розроблялась в його канцелярії.
Зазначимо, що питання про введення обов’язкових інвентарів у Південно-Західному краї було вперше піднято у 1840 р. міністром державних маєтностей П. Д. Кисельовим. У підсумку було намічено ряд заходів для введення інвентарів, які були ухвалені імператором. Призначався термін введення інвентарів з 1 вересня 1840 р., а в серпні 1840 р. були введені обов’язкові інвентарі в маєтках взятих під опіку. Щодо введення їх у поміщицьких маєтках – то з’ясувалось, що зробити це не так просто і пройшло ще декілька років, перш ніж місцева влада змогла приступити до реалізації своїх планів. У квітні 1844 року в губерніях: Віленській, Гродненській, Рівненській, Мінській, Вітебській, Могилівській, Київській, Волинській і Подільській були створені губернські комітети для розгляду і складення таких інвентарів. До складу комітетів, кожен з яких очолював губернатор, увійшли: губернський предводитель дворянства, віце-губернатор, губернський прокурор, чиновник з канцелярії генерал-губернатора, повітовий предводитель дворянства та відомі поміщики. Комітети мали зібрати наявні у поміщиків інвентарі, розглянути та доповнити, а при відсутності таких – самі їх підготувати. Зазначимо, що процес підготовки та впровадження інвентарів у литовських, білоруських та правобережних українських землях мав свої особливості. Зокрема, інвентарі в литовських губерніях вводились поступово, в міру їх затвердження у 1845, 1846 і в 1847 рр. У білоруських губерніях введення інвентарів викликало сильний спротив польських поміщиків. Тому довелось відмовитися від введення їх у дію. І лише згодом після обговорення проекту змін інвентарних правил у березні 1855 р. Державною радою, яка виокремила питання про інвентарні правила в литовських губерніях, у травні того ж року були затверджені загальні начала інвентарів для білоруських губерній.
У канцелярії київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова були розроблені зразки інвентарів для маєтків краю, які після розгляду і внесення окремих змін були затвердженні Миколою І 26 травня 1847 р. під назвою «Правила для управління маєтками за затвердженими для них інвентарями в Київському генерал-губернаторстві». На їх підставі згодом складалися уставні грамоти, де мали бути визначені постійні поземельні відносини між кожним поміщиком і «тимчасово-зобов'язаними» селянами.
Пізніше за ініціативою місцевої адміністрації Правила 26 травня 1847р. були дещо змінені і 29 грудня 1848 р. Миколою І була затверджена їх нова редакція. На підставі цієї редакції були змінені інвентарі складені раніше. Однак для цього губернським інвентарним комітетам знадобилось ще чотири роки. У вересні 1852 р інвентарі були затверджені київським генерал-губернатором і вже після цього вони з додаванням Правил 29 грудня 1848р. були розіслані поміщикам через повітових предводителів дворянства.
Крім інвентарної реформи на підставі клопотання Д. Г. Бібікова у жовтні 1848 р. було прийнято узаконення, за яким генерал-губернатор мав право контролю над судовими процесами у справах з приводу зловживання поміщицькою владою над селянами, а з серпня наступного року йому ввірялося накладання опіки без традиційного розгляду цих питань у дворянських зібраннях на ті маєтки, власники яких жорстоко поводилися з своїми селянами.
Зазначимо, що після відставки Д. Бібікова польські магнати, які не могли змиритися з обмеженням їх прав, почали звертатись до нового генерал-губернатора І. Васильчикова з проханнями та скаргами. Новий київський генерал-губернатор видав доповнення до «Інвентарних правил», які, за оцінкою Н. Полонської-Василенко, фактично їх паралізували [14, с. 303].
Проводячи активний курс на русифікацію Правобережжя, генерал- губернатор Д. Г. Бібіков ініціював створення установ, які б його ідеологічно обґрунтовували. Аби переконати громадськість у легітимності урядових дій, він здійснив ряд заходів, що мали сформувати суспільну думку про відновлення історичної справедливості стосовно Правобережжя. Сам генерал-губернатор не мав сумнівів у тому, що впроваджує «слияние Западно-русского края с древним отечеством». У той період особливого зацікавлен¬ня історією Д.Бібіков переконав київських вчених-істориків надати створюваному ними історичному товариству статус державної установи під назвою «Временная комиссия для разбора древних актов в Киеве». Заснована 1843 р. при канцелярії генерал-губернатора, «Временная комиссия» розпочала активну евристичну діяльність, здійснюючи публікацію джерел з української історії, зокрема, літописів С. Величка, С. Граб’янки та ін. Однак, в офіційних урядових планах діяльність Київської археографічної комісії переслідувала передусім політичну мету – довести, що Правобережжя є «истинно-русским краем». Ця програма реалізовувалась, зокрема, виданням томів «Архива Юго-Западной России». Своїми зібраннями Комісія започаткувала створення Київського центрального архіву давніх актів, що був відкритий 1852 р.
Отже, створення у 1832 р. посади київського, подільського і волин-ського генерал-губернатора, що об’єднувала під загальним керівництвом три губернії, стало важливим етапом на шляху боротьби з польським впливом, залишками державного устрою та законодавством Речі Посполитої. Вносились зміни в управління самих губерній. Губернські та повітові органиприводились у відповідність з великоросійськими. Було докладено багато зусиль для того, щоб у правобережних українських губерніях встановити таку ж систему судових органів, яка діяла на всій території Російської імперії.
