У зв’язку з євроінтеграційним курсом розвитку української правової системи виникла об’єктивна потреба у дослідженні суддівської діяльності через призму ґендерного виміру (рівність у доступі до професії судді, суддівської винагороди, кар’єрного зростання, участі у суддівському врядуванні та самоврядуванні, а також забезпеченні охорони материнства, у справедливому як для чоловіків, так і для жінок балансі між роботою та сім’єю). Визначаючи зміст суддівської діяльності як правової категорії крізь призму ґендерного її аспекту констатовано, що під тиском демократичних вимог суспільство погодилося на рівноправність жінок та чоловіків суддів, але першим згоди на входження до «інституту лідерства» так і не надало. Наведене детермінувало актуалізацію автором питання щодо необхідності обов’язко-вого врахування ґендерного компоненту при нормативному врегулюванні порядку обрання суддів на адміністративні посади, представництва судової влади, а також при формуванні складу органів суддівського врядування та самоврядування шляхом прийняття відповідного рішення Радою суддів України та внесення змін до законодавства. Для з’ясу-вання вказаної проблематики нами було проведено емпіричне дослідження ґендерного аспекту суддівської діяльності за результатами якого вдалося відобразити реальну картину реалізації ґендерного паритету в судовій системі в цілому, з розмежуванням у залежності від судової інстанції та сформувати розуміння тих чи інших проблем суддями-чоловіками та суддями-жінками, визначити спільний знаменник для них та сфери, які не дотикаються в силу їх різного сприйняття.
Поряд з розмаїтістю та численністю опублікованих праць з ґендерної проблематики спостерігається відсутність комплексного правового бачення цього феномену, не вистачає фундаментальних робіт, у яких був би представлений цілісний аналіз суддівської діяльності, а загальнотеоретичні питання ґендерної рівності суддів ще не були предметом наукового інтересу вітчизняних науковців.
Правовим аспектам ґендерної рівності в Україні присвячені праці вітчизняних та зарубіжних вчених-ґендеристів – С. Айвазової, Н. Аніщук, Н. Болотіної, М. Буроменського, О. Вороніної, В. Глиняного, О. Дашковської, Л. Завадської, Л. Кор- мич, Н. Лавріненко, І. Лаврін- чук, К. Левченко, Л. Леонтьєвої, Т. Марценюк, О. Матвієнко, Т. Мельник, Н. Оніщенко, Л. Петришиної, Н. Пушкарьової, С. Поленіної, О. Руднєвої, З. Ромовської, Л. Смоляр, Г. Терещенка, М. Томашевської та інших.
Метою статті є аналіз ґендерної парадигми суддівської діяльності у розрізі результатів авторського емпіричного дослідження.
Нами було проведено емпіричне дослідження ряду ґендерних аспектів суддівської діяльності, у процесі якого використані опитування та застосований статистичний аналіз для обробки та узагальнення його результатів. Вибірка є репрезентативною штатному складу судів з урахуванням розподілу за інстанційністю та регіонами. У дослідженні, яке проводилося у лютому–червні 2019 року взяли участь 200 суддів першої та апеляційної інстанцій Івано-Франківської, Київської, Луганської, Тернопільської, Чернівецької областей України та м. Києва. Соціально-демографічні характеристики досліджуваних: стать: 94 жінок, 106 – чоловіків. Вік досліджуваних від 30 до 60 років.
Нами з’ясовано, що необхідність врахування ґендеру в урегулюванні суспільних відносин поділяють 95 % опитаних нами суддів, що свідчить про важливість та актуальність даного феномену на сучасному етапі розвитку нашого суспільства.
Як слідує із аналізу ґендерного складу судів, здійсненого ДСА України у 2018 році із загальної кількості суддів та працівників апаратів – 30 740 осіб, які станом на 1 березня 2018 року працюють в місцевих і апеляційних судах України – 77 % (23 788 осіб) жінок та 33 % (6 952) чоловіків. За окремими показниками склад місцевих і апеляційних судів України такий: з 5 482 суддів 50,1 % (2 745) жінок та 49,9 % (2 737) чоловіків, а отже, можна говорити, що на сучасному етапі судді-жінки «відвоювали» своє місце у судовій системі України та їх кількість в Україні з кожним роком зростає, що свідчить про поступову «фемінізацію Феміди». Досягнення ґендерного паритету в суддівському корпусі є однією з ознак подолання «радянської спадщини» організаційно-правових основ діяльності судів.
На сьогодні, суддя-жінка перейшла з категорії рідкісного феномену до більш звичного факту. Під тиском демократичних вимог суспільство погодилося на рівноправність жінок та чоловіків суддів, але першим згоди на входження їх до «інституту лідерства» так і не надало.
Так, станом на 1 березня 2018 року у місцевих та апеляційних судах України із 591 суддів, які обіймають посаду голови суду 36 % (210 осіб) – жінки, 64 % (381) – чоловіки; із 210 суддів, які обіймають посаду заступника голови суду 35 % (74 особи) – жінки та 65 % (136) – чоловіки. Не менш разючою є ґендерна нерівність у керівництві новоствореного Верховного Суду, хоча вперше за сторічну історію найвищу судову установу очолила жінка, її заступник, секретар Пленуму та всі голови касаційних судів – чоловіки при чому, найбільша ґендерна нерівність спостерігається в Касаційному господарському суді: тут жінок тільки 38 %. Не набагато краща ситуація й у «кримінальників»: 3 до 2 – на користь чоловіків [1]. І хоча в судовій системі представниць прекрасної половини людства більше – крісла керівників все ж дістаються чоловікам.
За даними нашого емпіричного дослідження у 90 % судів головою є чоловік, лише у 10 % – жінка. Аналіз досліджень ґендерних стереотипів демонструє «індиферентність» українських громадян до голови суду жінки. Більшість із них уважає важливішим комплекс особистісних рис та якостей керівника судової установи, ані ж його приналежністю до тієї чи іншої статі.
За даними нашого опитування судді-чоловіки мають набагато більше можливостей у професійному зростанні, а ніж жінки, на що вказали 75 % опитаних респондентів чоловіків, 90 % – жінок, 20 % чоловіків та 7 % жінок цей факт заперечили; відповідно 5 % та 3 % не змогли відповісти. Більше того, 64 % опитаних суддів-чоловіків та 80 % суддів-жінок вважають, що доступ до суддівської посади та обрання керівну посаду чи посаду вищого рівня не є однаково рівним для чоловіків і жінок; 27 % і 24 % відповідно не погоджуються із цим та 9 % і 6 % не змогли відповісти. Аналізуючи викладене, слід зауважити, що виникає крайня необхідність запровадження ґендерно-чутливої політики в судових установах з метою забезпечення прав жінки на на кар’єрне зростання, реалізацію якої варто покласти на Вищу раду правосуддя, Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.
Результатом багатьох досліджень стало обґрунтування висновків, що жінки мають вельми сприятливі якості для ефективної управлінської діяльності, а за деякими параметрами й явні перевагами для успішного здійснення управлінських функцій, що успішно екстраполюється і на обіймання посади голови суду, іншої адміністративної посади чи посади в суді вищого рівня. Аналіз управлінських ситуацій свідчить, що жінка здатна на жорсткі управлінські технології, але в «м’якій пластиці». Керівники-жінки досягають успіхів не в результаті копіювання чоловічого стилю управління, а за допомогою творчого використання своїх здібностей, реалізації внутрішньо властивих тільки жінці рис і якостей. Саме тому найкращим для судової системи буде керівництво, засноване на паритетному представництві чоловіків та жінок із руйнацією існуючих суспільних ґендерних стереотипів, з позитивним ставленням до керівників-жінок та утвердженням ґендерної демократії. Так, 87 % опитаних нами суддів уважають, що стиль керівництва на адміністративній посаді судді-жінки і судді-чоловіка відрізняється, 9 % ‒ заперечили вказане, 4 % ‒ не змогли відповісти на дане запитання.
Аналіз результатів опитування суддів, отриманих за методикою «Чи здатні ви стати керівником?», адаптованої нами до суддівської діяльності дозволяє стверджувати про те, що більшість суддів володієте великою кількістю задатків стати добрим керівником з сучасним стилем поведінки, у процентному виразі це 41 % судді-жінки та 59 % судді-чоловіки.
Продовжуючи зазначимо, що ґендерна проблематика, яка притаманна сфері зайнятості загалом, характерна й для судової системи. Це стосується, зокрема, представництва жінок і чоловіків у системі судочинства як у горизонтальному, так і вертикальному вимірах (наприклад, на адміністративних посадах або у судах вищого рівня; поєднання трудових і сімейних обов’язків; ґендерних стереотипів тощо). Вона зумовлює потребу у впровадженні ґендерного інтегрування – оцінки впливів на жінок і чоловіків будь-яких запланованих дій, включно із законодавством, політикою чи програмами в усіх сферах на всіх рівнях життя. Це стратегія, за якої інтереси й досвід і жінок, і чоловіків є інтегральним виміром проектування, впровадження, моніторингу й оцінки політик і програм в усіх політичних, економічних і соціальних сферах так, щоби жінки і чоловіки на рівних користалися плодами цих політик і програм [2] або ж простіше – процес впровадження ґендерного компонента в усі сфери життєдіяльності суспільства, що забезпечить реалізацію ґендерної демократії, рівності та справедливості, а також подолання дискримінації за ознакою статі [3]. Результати нашого емпіричного дослідження показали, що 70 % респондентів-суддів уважають, що голова суду жінка – це радше виняток, чим звичне явище, 24 % так не думають та 6 % не надають статі керівника судової установи жодного значення.
Задля реалізації можливостей жінок на повноцінну професійну зайнятість у літературі знаходимо використання поняття «дружнього до сім’ї робочого середовища». Воно передбачає надання змоги працівникам адекватно поєднувати роботу і родинні зобов’язання, коротше кажучи, менше перебувати у стресі, бути більшою мірою щасливими. Гнучкий робочий графік (пізніші виходи на роботу чи чергування з колегою), неповний робочий день (частину роботи можна виконувати онлайн дома), обладнання дитячих кімнат у великій компанії тощо – приклади робочого середовища, де сім’я як цінність, як невід’ємна частина працівника чи працівниці береться до уваги [4]. Однак, стосовно суддів-жінок матерів вказаний механізм є недієвим на практиці, враховуючи той факт, що тривалість судового розгляду справ наперед хоч і потрібно планувати, однак визначити точно неможливо. Більше того, зважаючи на катастрофічний кадровий голод судової системи і надзвичайно велике судове навантаження, у тому числі з розгляду справу, що потребують колегіального слухання, судді-матері відрегулювати закінчення робочого дня вчасно згідно розпорядку робочого часу практично не можливо. Підсумки нашого дослідження показали, що у 30 % судів негативно відносяться до декретної відпустки судді, у 39 % випадків ставлення є нейтральним, 28 % – звичне, яке і повинне бути, а 3 % респондентів не змогли відповісти на поставлене запитання. Зрозуміло, що із запровадженням «правильної» ґендерної політики у суді такі питання можуть бути врегульовані при потребі (запровадити правило, що справи, які потребують колегіального розгляду призначаються до слухання у першій половині дня; складніша ситуація із суддями апеляційних та касаційних інстанцій, але у цих судових інстанціях менше навантаження, ніж у судах першої інстанції і теж при бажанні знайдеться можливість для вирішення такої проблеми).
Постійний конфлікт між професійними та родинними, материнськими обов’язками травмує та виснажує суддю-жінку, породжує у неї комплекс вини. Лише в останні роки поступово розвінчується міф про зобов’язання матері бути нерозлучною з дитиною перші роки її життя. Неналежна збалансованість вимагає від неї створювати власну стратегію розуміння з боку родини, водночас породжуючи певні стреси; брак націленості на працю та інші негативні наслідки наведеної ситуації. 50 % опитаних нами суддів-чоловіків вказали, що витрачають на потреби родини увесь вільний від роботи час; 14 % – половину, ще 7 % – третину, а 29 % – взагалі не має такого часу. При чому повністю себе присвячують родині 99 % суддів-жінок, лише 1 % вказали на відсутність часу на сім’ю, але як виявилося у них немає малолітніх чи неповнолітніх дітей.
Чоловіки і жінки також мають відмінності у сприйнятті їхніх робочих ролей. Так, жінки сприймають свої робочі ролі як такі, що мають бар’єри на шляху до кар’єрних досягнень, компенсації та організаційних можливостей. Жіночі й чоловічі сімейні ролі також знаходяться під впливом різних очікувань залежно від статі носія ролі. Жінки більш очікувано ототожнюються із сімейними ролями, а чоловіки – з професійними. Жінки віддають сімейним ролям та обов’язкам набагато більше часу, ніж чоловіки (за даними різних досліджень працююча жінка витрачає від 7-ми до 19-ти годин на тиждень більше на сімейні ролі, ніж чоловік) [5]. Як свідчать дані нашого опитування, 34 % суддів-татів, а 74 % суддів-матерів переживають певний дискомфорт, пов’язаний із спробою поєднати роботу та сім’ю, що свідчить про складність «встановлення балансу між обов’язками на роботі та в родині». Тому баланс у цьому питанні – це розкіш, а дотримання рівності/рівноваги – необхідність. 78 % опитаних у ході емпіричного дослідження респондентів суддів-чоловіків вказали на необхідність надання суддям-жінкам, у яких маленькі діти гнучких робочих графіків задля уникнення конфлікту між професійними та родинними, материнськими обов’язками, у респондентів жінок показник майже одноголосно – 99 %.
Нами пропонувалося надати суддям-жінкам можливість першочергового вибору спеціалізації розгляду судових справ, залишивши за ними право на обрання простіших їх категорій, визначивши суддям-чоловікам розгляд складних кримінальних проваджень шляхом доповнення вказаною нормою Типового Положення про збори суддів судів загальної юрисдикції, затвердженого рішенням Ради суддів України № 45 від 4 червня 2015 року, що підтримали 75 % опитаних нами суддів. Відсоток, що не підтримують вказане становить – 12, не змогли відповісти на це запитання – 13 % опитаних. Такі результати підтверджують авторську позицію з приводу доцільності трансформації усталеного бачення механізму відправлення судочинства з урахуванням ґендерного компоненту, що в кінцевому результаті призведе, на наше глибоке переконання, тільки до позитивних наслідків та підвищить якість правосуддя. Також урахування психо-фізіологічних відмінностей суддів чоловіків і суддів-жінок під час розподілу навантаження в суді вважають доречним 80 % опитаних нами суддів. Відсоток, що не підтримують вказане становить – 12, не змогли відповісти на це запитання – 8 % опитаних.
Результати проведеного нами емпіричного дослідження свідчать, що серед професійно-правових проблем суддів для суддів-жінок (59 %) найбільш гострим є питання надмірного, непропорційного судового навантаження та пов’язаного із ним браку часу для належного вивчення справ, що надійшли на розгляд та підготовки до їх слухання; можливості самовдосконалення та підвищення кваліфікації. Належний рівень матеріально-технічного, організаційного забезпечення в роботі для суддів-чоловіків є питанням номер один (на це вказали 47 % опитаних суддів-чоловіків), оскільки для них їх успішність, досягнення та статус вимірюється розміром власного заробітку та успіхами в професійній діяльності, величиною та ремонтом службового кабінету, найновішою моделлю комп’ютера і так далі. Серед найбільш актуальних професійно-правових проблем встановлено відсутність єдиної судової практики, на що вказало 23 % опитаних нами суддів, серед яких 26 % – судді-чоловіки та 74 % – судді-жінки.
Визначаючи стресори у суддівській діяльності нам вдалося з’ясувати, що найбільший відсоток респондентів вказали на велике судове навантаження – 59 %; на другому місці – постійний дефіцит часу 41 %, далі – тиск сторін 37 % та скарги – 31 %; практично однакова кількість опитаних вказала на високу відповідальність за прийняте рішення – 26 %, напруженість через вибір правильного рішення серед альтернативних – 21 %; необхідність оперувати великим обсягом інформації – 19 % та підтримувати високий рівень підготовки – 17 %. У ґендерному розрізі: чоловічі стресори: надмірне судове навантаження, вибір, відповідальність, тиск сторін; жіночі стресори: велике судове навантаження, тиск сторін, постійний дефіцит часу, скарги.
Підсумовуючи зазначимо, що проведене емпіричне дослідження ґендерного аспекту суддівської діяльності дало змогу всебічно обґрунтування необхідність врахування ґендеру у судовій діяльності в сучасній Україні. У результаті сформульовано відповідні теоретичні положення, а також розроблено низку актуальних практичних пропозицій щодо удосконалення національного законодавства.
