З початком ХХІ ст. в університетах України та деяких інших країн почали з’являтися кафедри теології і церковного права. Не в останню чергу це було пов’язано з переосмисленням значення проблематики церковного права для правової системи України, а також з важливістю відродження традицій вітчизняної юридичної школи, що поєднують у системі юриспруденції світське і церковне право [1, c. 78]. Для розуміння правової реальності в нашій державі історія розвитку науки церковного права має велике значення. Його об’єктивне вивчення здатне збагатити, як галузеві науки, так і загальну теорію права. Отже, звернення до історії становлення та розвитку «Церковного права», як дисципліни і науки в стінах Новоросійського імператорського університету, вбачається нами важливою складовою для розуміння еволюції юридичної освіти в Україні.
Системний аналіз останніх досліджень і публікацій профільного характеру дозволяє показати, що окремі наукові розвідки з історії започаткування та подальшого розвитку викладання Церковного права в Новоросійському імператорському університеті здійснювали ще дослідники ХІХ ст., які були безпосередніми свідками тих подій. Але фрагментарний характер цих розвідок та штучне вилучення їхніх досліджень з наукового обігу в радянські часи, об’єктивно ускладнюють розуміння історії становлення церковного права, як науки і навчальної дисципліни на Півдні України. Інтерес до цієї проблематики значно посилився наприкінці ХХ ст., внаслідок чого вітчизняними дослідниками було проведено низку досліджень, що стали важливим, але не повним доробком з цієї проблематики. В контекстуалізації чого можна навести наукові праці І. А. Бальжик, Н. В. Єфремової, Н. М. Діанової, В. В. Левченка, Г. П. Бахчиванжи та інших вітчизняних дослідників, які виявили важливі факти з історії юридичної освіти в Одесі.
Метою статті є вирішення завдання, на основі аналізу спеціальної літератури та архівних документів, встановити та уточнити факти з історії створення та діяльності кафедри церковного права при Новоросійському імпера-торському університеті.
Необхідно наголосити на тому, що як самостійна наука Церковне право в Європі продовжило своє існування та оформлення в часи Середньовіччя, але в українських землях, як і всі юридичні науки, вона оформилась набагато пізніше – на рубежі XVIII-XIX ст. Нажаль, у ті часи Україна не була незалежною державою, а її території входили до складу різних імперій. Приблизно з 1808 року, на українських теренах під владою Російської імперії було започатковано реформування духовних шкіл [2, c. 74]. Між іншим, за мету було поставлено задачу проведення систематизації й збирання джерел церковного права. Однак, викладання й вивчення церковних законів у цей період носили переважно прикладний характер, без здійснення ґрунтовних наукових узагальнень.
Наукове осмислення Церковного (канонічного) права в Російської імперії почалося в той момент, коли там власне формувалися основні ознаки правової системи. Свою чергою, це змушувало звертатися до зарубіжного досвіду, шукати оптимальні шляхи поєднання сформованої традиції, з розвитком юридизації суспільних відносин. Можливо припустити, що на активізацію розвитку церковного права, як навчальної дисципліни, так і науки, – у цілому вплинув процес систематизації права Російської імперії. І хоча процес зведення законів держави не торкнувся систематизації церковного права, він показав реальність існуючої проблеми [3, c. 19].
1835 рік став важливим у визначені місця церковного (канонічного) права, як науки в Російській імперії. Саме тоді, університетським статутом було впроваджено викладання цієї дисципліни на юридичних факультетах. У ті часи, її викладання носило переважно богословський характер, що істотно ускладнювало інтеграцію церковного права до системи юридичних наук, але саме тоді з’явилися і перші спроби переглянути методику викладання даного курсу в навчальних закладах імперії [1, c. 74].
Згідно статуту 1835 року, викладання церковного права було запроваджено в університетах, але тільки для студентів-юристів православного віросповідання. Перше систематичне викладення цього курсу, без історичного нарису, здійснив кафедральний протоієрей Києво-Софіївського собору, заслужений ординарний професор університету Св. Володимира Іван Михайлович Скворцов (1795–1863 рр.) [4, c.41-43] у праці «Записки по церковному законоведенью» (1848 р.) [5]. У 60-х роках ХІХ ст. Святіший Синод доручив переробити цю працю на посібник для всіх вищих навчальних закладів держави [6, c. 278]. Водночас, правлінню Київської Духовної Академії було доручено розробити навчальну програму для викладання історії Православної церкви та її законознавства в світських університетах та вищих навчальних закладах [6, c. 278]. Отже, з часом, ця праця почала використовуватись і в навчальних закладах Одеси. В цілому ж, вивчення церковних законів, як самостійної дисципліни, було запроваджено і в духовних академіях, і в семінаріях, – згідно з Визначенням Святішого Синоду від 10 травня 1840 р.
У процесі подальшого реформування освітньої системи в Україні, попечитель Київського навчального округу вніс на раду університету Св. Володимира пропозицію від 19 листопада 1844 р. про відмежування церковного законознавства від кафедри богословських наук, з метою викладання його тільки студентам юридичного факультету [7, c. 119]. Це рішення автоматично стало своєрідним прецедентом і для інших навчальних закладів в Наддніпрянській Україні.
Ми припускаємо, що за цією подією уважно слідкували і в Одесі, де ректором Херсонської (Одеської) духовної семінарії (з 20 червня 1841 року по 1845 рік. – Н. Є.) був талановитий богослов – Никодим (Микита Іванович Казанцев). В Одесі він опинився власне через його протистояння реформі духовної освіти в імперії. В 30-х роках ХІХ ст., будучи архімандритом і ректором Вятської духовної семінарії, він залучався обер-прокурором Святішого Сіноду, графом М.О. Протасовим, до підготовки проекту нового уставу духовних семінарій в дусі секулярного реформування. Однак, погляди архімандрита не збігались з планами обер-прокурора, що і призвело до переведення Микити Івановича в Одесу.
Гострота цієї полеміки не зникла і потім. Гучні дискусії подовжились і в 60-х роках ХІХ ст. Так, на початку 1860-х рр., з ініціативи М. І. Пирогова, в суспільстві обговорювалась доцільність обов’язкового викладання богослов’я у світських вищих навчальних закладах. Він був переконаний в тому, що воно не приносить ніякої користі студентам і рекомендував відмовитись від викладання богослов’я в університетах, які не мають богословського факультету, як допоміжної дисципліни. Також М. І. Пирогов пропонував замінити цю дисципліну на церковну історію та закріпити її викладання виключно на історико-філологічних факультетах. Для юридичних факультетів він пропонував лишити виключно канонічне право [8, c. 165]. Однак, ці погляди не співпадали з думкою вищого духовенства Російської імперії другої половини ХІХ ст., яке прагнуло захистити інтереси і права Православної церкви в імперії. Тож його радикальні пропозиції були проігноровані [9, c. 280-281].
До 1863 року, в багатьох університетах Російської імперії для викладання богословських наук існувала єдина кафедра, але з прийняттям нового загально-університетського Статуту в червні 1863 року, при університетах мали бути засновані ще дві кафедри – церковної історії, що мала увійти до складу історико-філологічного факультету, та церковного законознавства, яка передбачалась на юридичних факультетах [10, c. 26-27]. Проте, їх відкриття відкладалося ще на кілька років, оскільки фінансування цих кафедр за новим статутом передбачалося, лише починаючи з 1867 року.
Отже, на час відкриття Новоросійського університету в 1865 році, там фактично діяла тільки одна кафедра – богослов’я, яка не входила до жодного з факультетів, бо сама дисципліна Богослов’я була обов’язковою для студентів усіх факультетів. Тож студенти юридичного факультети її також вивчали. Робота кафедр церковної історії і церковного законознавства активізувалася в Новоросійському університеті трохи пізніше, завдяки зусиллям професорсько-викладацького складу цих кафедр. Їхня діяльність стала значним внеском у розвиток богословських дисциплін на Півдні України. Всі вони брали активну участь як в університетському, так і в суспіль-ному житті міста. Їхні проповіді та лекції збирали велику кількість слухачів, що свідчило про популярність цих вчених.
Між 1866-1867 роками, на юридичному факультеті Ново-російського університету було засновано кафедру церковного права, яку слід розглядати як похідну від кафедри Богослов’я. Стосовно її заснування збереглось не багато інформації. Одеська дослідниця І. Бальжик зазначила, що на юридичному факультеті було підготовано лист № 4, надісланий до Ради Новоросійського Університету від 14 лютого 1866 р., в якому говориться: «Имея в виду, что Устав 1863 года, вводя для преподавания Церковного Законоведения особую самостоятельную кафедру, не содержит никаких особых постановлений относительно порядка ея замещения, что хотя до Устава 1863 г. особой кафедры Церковного Законоведения на юридическом факультете не полагалось, но тем не менее Церковное Законоведение было предметом факультетского преподавания и составляло один из необходимых для приобретения первой ученой степени предметов Факультетского испытания. Факультет имеет честь представить свое соображение Совету Университета, покорнейше прося Совет выйти к г. Министру Народного Просвещения с просьбой о поставлении Факультета в известность о началах, которые по сему вопросу принимаются прочими Университетами в руководство и Министерством Народного Просвещения признанные за правильные и целесообразные» [1, с. 75].
Обґрунтування про доцільність створення кафедри і вимоги, пропоновані до викладачів церковного права було викладено і у листі № 52 Ради Міністра Народної Освіти від 17.01.1873 р. Там зазначалось, що: «Относительно кафедры церковного законоведения: Церковное законоведение, по существу своему, прежде всего, есть наука юридическая, для разработки и изложения которой необходимо такое же отношение к ея материалам, какое усвоено вообще к разработке и изложению наук юридических. Для приведения материалов церковного законоведения к научному юридическому значению необходимы юридические приемы, юридический способ доказательств, юридический метод изложения. Но находясь по существу своему в ряду наук юридических, церковное законоведение в то же время стоит в связи с наукою богословскою, и при разработке и изложении ею должны быть принимаемы в основание догматы вероучения и истины нравоучения православной церкви. По сему преподаватель церковного права должен быть юрист, получивший общее юридическое образование, но обладающий вместе с тем достаточными для науки церковного законоведения познаниями в богословской науке, и приобретший специальные ученые степени по юридическому факультету. Что касается степени познания в богословской науке, то преподавателю необходимо знать те пункты православного вероучения и нравоучения, которые соприкасаются с предметами церковного законоведения и знать настолько, чтобы понимать догматическое и нравственное значение этих пунктов, быть в состоянии отличать догматы вероучения и истины нравоучения от юридических положений и не смешивать право с верою и нравственностью. Наконец условия требуемыя от лиц, желающих занять кафедру церковного законоведения, должны быть приноровлены к требованиям, изложенным в университетском уставе относительно преподавателей по всем другим кафедрам» [11]. Наведений фрагмент документу було покладено до загальної концепції створення кафедри церковного права Новоросійського Університету. Її першим завідувачем став екстра ординарний професор Новоро-сійського Імператорського Університету Олексій Степанович Павлов, переведений з Казанського університету.
Педагогічна діяльність професорів Новоросійського університету складалась з читання лекцій, ведення практичних занять та прийому екзаменів, про що свідчать архівні матеріали та низка офіційних видань: «Обозрение преподавания наук в Новороссийском университете», «Протоколы заседаний совета Новороссийского университета», «Отчеты Императорского Новороссийского университета». В той же час, кожен з професорів мав свою науково-педагогічну індивідуальність.
Професори, які працювали на кафедрі церковного законознавства в Новоросійському університеті, мали вищу духовну освіту, але не всі вони були священнослужителями. Наприклад, М. Красносельцев, П. Доброклонський, О. Павлов, О. Алмазов взагалі мали статус світських викладачів. Правом здійснювати церковну службу та бути настоятелями університетської церкви наділялись лише особи, які приймали сан священика [12, c. 53]. Так, наприклад, настоятелями церкви св. Олександра Невського при Новоросійському імператорському університеті були такі викладачі:
- з 8.05 1865-1873 рр. ординарний професор богослов’я, церковної історії та церковного права Михайло Карпович Павловський [13, c. 22];
- з 1873-1888 рр. Олександр Михайлович Кудрявцев [14, c. 254], який 1880 р. був затверджений в званні професора богослов’я;
- з листопада 1888-1903 рр. професор богослов’я Василь Миронович Войтковський [13, c. 31];
- з 1903-1920 рр. професор богослов’я Олександр Михайлович Клітін [15].
Торкаючись питання створення кафедри церковного права при університетах Російської імперії, вчені і чиновники стикались і з проблемами в галузі теорії права. Університетський статут 1863 р. відкрив нові можливості для розвитку Церковного права, як науки і навчальної дисципліни в Російській імперії. На юридичних факультетах світських університетів відкривались спеціальні кафедри, а викладання намагались переводити з богословської в юридичну площину, що визначило появу фундаментальних досліджень з питань теорії церковного права. Нагальною необхідністю в цей момент стає підготовка наукових кадрів у даній галузі, здатних досліджувати церковно-юридичні явища не тільки з богословської або історичної, але головним чином з юридичної точки зору. І такі учені незабаром з’явилися. Згадаємо лише деякі найвідоміші імена професорів церковного права, які працювали в Імператорському Новоросійському університеті, це: О. С. Павлов, О. М. Кудрявцев, О. І. Алмазов, О. П. Доброклонський, О. І. Покров-ський та ін.
У кожного зі згаданих нами професорів-богословів був свій індивідуальний стиль викладення навчального матеріалу. Науковці з високим рівнем підготовки, вони мали персональну громадську позицію та активно займались публіцистичною діяльністю, присвячуючи свої роботи різним сферам релігійної та громадської діяльності. Працюючи над проблемами релігієзнавства та канонічного права, вони ніколи не усувались від проблем суспільства.
Також доцільно нагадати, що в період з 1905-1917 роки, в науці «Церковне право» йшла боротьба двох напрямів. Представники старого напряму (І. С. Бердников, П. А. Лашкарьов, М. Є. Красножон та інші) присвячували свої роботи новим проблемам (співвідношення церкви і держави, свобода совісті та ін.). У цілому, вони відстоювали традиційну для церковного права точку зору про необхідність збереження основних державних підвалин, у тому числі по відношенню до церкви. Дослідники нового напряму, наприклад, – Н. А. Заозерський, Є. Н. Темниковський та інші, вивчали церковне законодавство зарубіжних країн та боролися за відносну незалежність церкви від держави через скликання Помісного собору Російської Православної церкви, що неминуче повинно було спричинити серйозні зміни в церковному праві Російської імперії.
Але з встановленням влади більшовиків, розпочався процес варварських реформ з розбудови «Нового світу». Отже Церковне право, як і інші споріднені науки, було оголошено «псевдонаукою» та заборонено. Нова влада запропонувала професорам О. П. Доброклонському і П. Є. Казанському подати заяву про перехід на службу трудовому народові. Професор О. М. Клітін відмовився від цієї пропозиції та до останнього боровся за збереження церкви при університеті. Така активна позиція богослова не лишилась не поміченою. Після арешту у 1920 р. в Одесі, його доля лишається невідомою. Того ж року було зачинено і сам Новоросійський університет.
Підсумовуючи, хочемо зазначити, що на відміну від більшості держав Європи, в Російській імперії церковне (канонічне) право, як наука, сформувалася набагато пізніше. Наукове осмислення цієї галузі права там розпочалось в умовах підготовки та запровадження великих буржуазних реформ, коли вчені і політики були змушені шукати нові шляхи для визначення місця церковного права в правовій системі імперії. З огляду на низку особливостей, вони запропонували власну теорію, що не мала аналогів у католицькому і протестантському світі. Згідно неї церковне право було віднесено до публічного права. Отже, за сформованою в Російській імперії традицією канонічне (церковне) право включало в себе, як церковні канони, так і державне законодавство у справах церкви [16, c. 30]. Його вивчення впроваджувалось до навчальних програм юридичних факультетів університетів, духовних академій і семінарій Російської імперії.
Важливе значення для започаткування в Одесі викладання дисципліни «Церковного права», безсумнівно, мали вагомі напрацювання Київської Духовної академії (далі – КДА). Там, з пропозиції ректора Академії та згідно постанови Конференції від 1 лютого 1837 року, до навчальної програми закладу було введено нову дисципліну «Церковне право». Отже, створений прецедент, схвалений з часом в Санкт-Петербурзі, разом з розробленою в КДА програмою та навчальними матеріалами, створили сприятливу базу для подальшого розвитку цієї дисципліни в Україні.
Вивчення нової дисципліни було запроваджено в університетах і в духовних навчальних закладах. Активізація її впровадження здійснювалась згідно з Визначенням Святішого Синоду від 10 травня 1840 р., тобто ще до появи Новоросійського університету. Тому цей заклад не може вважатися першим в Одесі, де було започатковано вивчення дисципліни «Церковне право». Отже, до появи університету, окремі теми з цієї дисципліни викладались у Рішельєвському ліцеї міста. Про цей факт свідчить автобіографія Порфирія Успенського, який 1831 року був призначений законовчителем до Одеського Рішельєвського ліцею, а в 1838 році – професором богослов’я, церковної історії та церковного права. В той же період часу окремі лекції з цієї дисципліни також почав читати Михайло Карпович Павловський – відомий богослов і науковець [12, c. 53-54]. Ми припускаємо, що ця дисципліна, з часом, з’явилась і в навчальних планах Херсонської (Одеської) духовної семінарії. І хоча більша частина її архіву була знищена, за логікою реконструкції подій «Церковне право» було обов’яз-ковою дисципліною в Духовних семінаріях, академіях та на юри-дичних факультетах університетів імперії з другої половини ХІХ ст.
З відкриттям 1865 року Новоросійського імператорського університету в Одесі, самостійна кафедра богослов’я з першого дня почала забезпечувати потреби юридичного факультету щодо вивчення питань з церковного права. Але відкриттю самостійної кафедри церковного права заважали конкретні обставини. Так, фінансування цих кафедр за новим Статутом передбачалося лише з 1867 року, не вистачало відповідних професорсько-педагогіч-них кадрів та навчальної літера- тури [17]. Це трохи загальмувало процес.
Вивчаючи навчальні програми Новоросійського університету початкового етапу, нами було встановлено, що Церковне право було предметом факультетського викладання і складало одну з позицій, необхідних для здобуття 1-го ученого ступеня [17]. Врешті-решт, між 1866 та 1867 роками, на юридичному факультеті було засновано кафедру канонічного права, яку слід розглядати як похідну від кафедри богослов’я і частково – наступницею науково-викладацьких традицій Рішельєвського ліцею і Херсонської духовної семінарії. І хоча з певних обставин кафедра розвивалась повільно, в її стінах працювало не мало фахівців, це: М. Павловський, О. М. Кудрявцев, О. І. Алмазов, О. П. Доброклонський, О. І. Покровський. Разом з іншими науковцями, вони здобули визнання сучасників і нащадків в різних країнах, а їхні праці стали потужним наробком для подальшого розвитку Церковного права, як науки, так і навчальної дисципліни.
