Свобода віросповідання є одним із основних загальносоціальних прав людини. Вона визнається як одна із базових, політичних та громадянських свобод та включена за класифікацією К. Васака до категорії І покоління, [1] категорично визнаного як невід’ємне у західній традиції права починаючи з часів Французької революції. Зміст права на свободу віросповідання достатньо чітко викладений в основних деклараціях, починаючи від Загальної декларації прав людини ООН 1948 р. та завершуючи відповідними статтями у конституціях різних держав, в тому числі й України (ст. 35) [2]. В усіх цих актах свобода віросповідання зводиться до права людини сповідувати свою релігію особисто або спільно з іншими особами, змінювати її та не зазнавати обмежень від держави в цій сфері, якщо тільки це не відповідає інтересам громадської безпеки та захисту прав інших осіб [3; 4; 2]. Інколи, як у випадку законодавства України, додається змістовний елемент «право не сповідувати жодної релігії», що на нашу думку є поступкою багаторічній традиції атеїзму, популярній у Радянському Союзі.
Ідеально задеклароване у міжнародних та національних актах та теоретично обгрунтоване у багатьох працях юристів-науковців [5; 6] поняття «свобода віросповідання» сьогодні на практиці створює велику кількість правозастосовчих проблем та викликає бурхливі дискусії як серед юристів та політиків, так і серед пересічних громадян та громадських організацій. Ренесанс релігійних організацій у державах західної традиції права, емігрантська криза та низка політичних, економічних та соціальних факторів призвела до ревізії важливості цієї базової свободи та пошуків розв’язання пов’язаних з нею проблем на рівнях розробок науковців, діяльності правотворчих органів та рішень ЄСПЛ. Для вирішення цієї проблеми ми вважаємо доречним повернутися до базових принципів та явищ, що формують інститут свободи віросповідання, адже саме при їх розгляді можна в повній мірі усвідомити шляхи майбутнього подолання кризових явищ у цій царині.
Дослідженню змісту права на свободу віросповідання та пов’язаних з ним явищ приділяли увагу такі дослідники як Дж. Аріф, І. Дахова, О. Лаврик, Ж. Нео, Ч. Тейлор, С. Ферарі. Проте, у їх працях не зроблено спроби продемонструвати суперечності у змісті та реалізації цього права в контексті співвідношення з іншими правами та свободами людини і громадянина.
Завданням статті є визначення особливостей змісту права на свободу віросповідання в контексті його суперечностей зі змістом інших свобод людини та громадянина при реалізації в державах західної традиції права.
Проблема полягає в тому, що визначення змісту права на свободу віросповідання ґрунтується на розумінні статусу держави в механізмі регулювання релігійних правовідносинах як стороннього спостерігача, своєрідного модератора, який не повинен бути особисто зацікавленим у цих правовідносинах та варіантах їх розв’язання. Саме такий статус може надати державі в особі її органів право та реальну можливість неупереджено розв’язувати суспільні конфлікти завдяки застосуванню своїх правових механізмів. Статус держави як неупередженого модератора можливо втримати тільки за умови визнання держави беззаперечно секуляризованою, що, в принципі, й передбачалося в ідеології Французької революції XVIII ст. Її мислителі категорично проголошували віднесення релігійної сфери до внутрішнього, радикально приватно-правового життя людини, ототожнюючи її зі свободою совісті як глибоко індивідуального морального чинника [7]. Сама філософія процесу участі держави у релігійних правовідносинах виходила з ідеї відсутності у державних органів ставлення до якоїсь релігії як до привілейованої та превальованої.
У відповідь на цей проголошений у політичній та правовій думці ідеальний стандарт, більшість держав західної традиції права у своєму законодавстві де-юре заявлені світськими та секуляризованими. Проте де-факто регулювання відносин релігійних організацій та суспільних і державних структур в Європі є дуже неоднозначним та далеким від зведення його у стандарт класичної теорії секуляризованої ліберальної держави [8; 9; 10]. Величезна кількість європейських держав не маючи певної релігії за офіційну державну, при цьому мають її за панівну у більшої кількості свого населення. Принципи демократії, що формують державну політику, природно примушують брати до уваги погляди цієї більшості, дослухатися до її вимог та відстоювати її інтереси, адже, врешті решт, вони підтримуються в електоральному полі та впливають на формування представницьких державних органів.
Проблемою в правовому регулюванні релігійних відносин є те, що вони не залишаються виключно у внутрішній приватно-правовій сфері особистісного правозастосування, як це передбачено теорією здійснення особистісних прав людини та роз’яснено у практиці ЄСПЛ [11, с. 247]. На практиці ж внаслідок свого тісного зв’язку з менталітетними та моральними явищами, релігійні відносини, особливо ті, що мають колективний характер, виплескуються у зовнішні, публічно-правові відносини. І ці прояви здійснюють як представники масових релігій, інтереси яких державні органи забезпечують через правове регулювання грунтуючись на демократичних принципах відстоювання інтересів більшості та на свободі проявів релігійних почуттів, так і представники немасових релігій. Однак сама сутність більшості релігій як вчень, що пропонують своїм адептам вибірковість та винятковість власного шляху, [12; 13] часто тягне за собою не тільки бажання реалізувати власний культ, але й встановити його панування у моралі та образі життя суспільства.
Таким чином, утворюється дихотомія у балансі захисту релігійних прав народів тих держав, де існує певна переважна пануюча релігія, та свободи віросповідання інших осіб, які її не підтримують, але масово проживають в цій державі. Державні регулятори правовідносин опиняються у правовій та суспільно-політичній пастці. З одного боку вони повинні задекларувати свободу віросповідання усіх людей, що є громадянами або проживають на їх території, адже це є невід’ємним стандартом права держави, що претендує на статус цивілізованої та правової. З іншого боку демократичні принципи організації суспільства вимагають дослухатися інтересів більшості. Так, наприклад, значного наукового резонансу набули дискусії щодо результатів референдуму у Швейцарії 29.11.2009, на якому 57,5 % населення проголосували за заборону будівництва мінаретів у державі [14]. Формально тут населення результатами демократичної ініціативи вимусило державні органи порушити свободу віросповідання представників непануючої релігії. Не менш активного обговорення викликали закони, прийняті в Данії, Швеції та Норвегії про заборону ритуальних забоїв тварин, передбачених в ісламі та іудаїзмі [15]. Прийняті на вимоги організацій захисту тварин, фактично вони порушують права громадян цих держав на дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів, передбачене згаданими вище міжнародними актами [3; 4].
Концепт свободи віросповідання, захищений державним регулюванням грунтується на вже згаданому праві держави обмежити свободу віросповідання особи тоді, коли це порушить права і інтереси інших осіб. Проте сама сфера релігійних правовідносин та релігійних інтересів осіб грунтується на категоріях «почуттів вірян», які не зважаючи на багато праць на цю тему, [16] на нашу думку залишаються виключно теоретичними. Ступень їх задоволення чи образи взагалі виходить в категорії моральної шкоди, яка настільки абстрактна, що практично не може бути доведена на практиці. Визначити за допомогою юридичних засобів доказування що особа зазнала психологічних страждань через негативне ставлення іншими до її релігії, та виміряти цю шкоду у конкретних компенсаційних чи негаторних діях є досить непростим завданням як для юриста-теоретика так і для юриста-практика [17]. Більшість населення, що сповідує певну релігію, завжди може застосувати суспільний тиск, підкріплений демократичними механізмами та вимусити навіть найсекуляризованішу державу реалізувати ті моделі регулювання релігійних правовідносин, які ця більшість вважає за оптимальні для себе.
Не менш перспективним вбачається й поле державно-правового тиску й для релігійної меншості. Обвинувачення в дискримінації як суспільства, так і державних органів часто стає інструментом своєрідного шантажу, який може бути використаний як на внутрішньодержавній, так і на міжнародній арені, та принести державам, що декларують себе як захисників усіх прав і свобод людини і громадянина багато проблем. Так, державні органи України були звинувачені у дискримінації Православної церкви Московського патріархату після офіційного звернення Президента України та Верховної Ради до Константинопольського патріарху Варфоломія про надання томосу про автокефалію [18] та створення нової Православної церкви України. Відомий своїми радикально релігійними православними поглядами народний депутат В. Новинський успішно організував збір підписів 45 депутатів, необхідних для подання до Конституційного Суду України. В цьому поданні зазначалося, що звернення Президента П. Порошенка, підтримане Верховною Радою України, нівелює релігійну свободу, загрожує міжконфесійному миру та є прямим втручанням держави в справи церкви [19]. Три позови з аналогічними претензіями було подано до Верховного Суду від релігійних громад Московського патріархату [20]. Конституційний Суд України відхилив подання В. Новинського, мотивуючи це виходом за межі своєї компетенції. Справа у Верховному Суді ще триває. Наслідком цих дій стало завдання шкоди репутації України як держави з гарантованими релігійними свободами.
Мусульманські організації ініціювали хвилю незадоволення серед багатьох міжнародних організацій щодо вже згаданого референдуму в Швейцарії. За їхніми ініціативами ООН видало засуджуючу дії Швейцарії резолюцію у 2010 р., звинувативши Швейцарію у релігійних наклепах та образах і навіть у ісламофобії [21].
Активний спротив зазнало запровадження у Франції та інших європейських державах заборони на закритий мусульманський жіночий одяг. ЄСПЛ в 2018 р. по справі «Лачірі проти Бельгії» визнало порушенням ст. 9 Конвенції про захист прав людини вимогу бельгійських судових приставів не допустити до судового засідання жінку у хіджабі [22]. Хоча в цілому ЕСПЛ як правило визнає за державами право встановлювати законодавчі обмеження у релігійному одязі та поведінці, справи про порушення ст. 9 європейськими державами та їх органами постійно з’являються у його провадженні. Це є свідченнями того, що концепція гарантування державою людині свободи віросповідання навіть у приватно-правовій сфері при виході з декларативної форми у практичну реалізацію залишає дуже багато спірних правових ситуацій.
Підсумовуючи вищезазначене, визначаємо, що:
- гарантоване державою право на свободу віросповідання на практиці можливо реалізувати в повному обсязі не просто у секуляризованій державі, але в державі, в який немає великих груп населення з пануючою релігією;
- при наявності великих груп населення, що сповідують певну релігію, демократичні інститути свободи слова, виборності влади та представництва нею інтересів більшості будуть заважати державним органам реалізувати повну свободу віросповідання для релігій меншості;
- якщо держава обіймає на міжнародно-правовій та політичній арені поважне місце, має статус демократичної та правової, дбає про свою репутацію в цій царині, релігійна меншість може скористатися цією ситуацією для обвинувачень у дискримінації та ініціювати тиск на державу з боку інших учасників міжнародно-правових відносин.
