Права людини виступають основою правової реальності сучасного суспільства. Права є не тільки центральною, але й невід’ємною категорією, оскільки протиправною є діяльність з боку будь-яких інститутів соціальної системи, чи окремого члена спільноти, яка постягається на обсяг чи якість природніх прав людини. Вони пов’язані з існуванням самої людини та є проявом пріоритетних ідеологічних цінностей, які здобуло людство та на сьогодні визначає як центральні у політико-правовому житті, з поміж яких рівність, свобода, демократія.
Проте виникає питання про легітимну сферу їх поширення. Актуалізується питання в контексті активного розширення переліку прав людини. Так зване «четверте» покоління прав людини на сучасному етапі виступає чи не найбільш дискутованою правовою категорією.
Питання генезису прав людини розглядали науковці як з погляду теорії, так і історії держави і права, філософії права, зокрема С. Головатий, І. Жаровська, Ю. Бисага, П. Ра-бінович, С. Сливка, О. Скакун, В. Ко- вальчук та багато інших. Також вітчизняні та зарубіжні науковці вказують на зародженні прав нового покоління. Проте комплексного правового аналізу таких прав до сьогодні подано не було. Окрім того, питанням прояву людської гідності в новітніх правах, що зародилися у зв’язку з розвитком глобального суспільства, ще не ставало предметом дослідження.
Метою статті є аналіз проблеми суперечності усталених норм моралі та людської гідності в правах людини нового покоління.
Розвиток глобальних технологій спричиняє активне становлення нових прав людини. Зокрема, до них слід віднести: інформаційні права, які розширилися в аспекті поширення інформаційного простору; соматичні права людини, які отримали новий потенціал у зв’язку з розвитком медичної галузі знань, біохімічних та біомедичних технологій; репродуктивні права – поширилися у зв’язку з винаходом новітніх репродуктивних технологій, що допомагають активно боротися з глобальною проблемою безпліддя; сексуальні та гендерні права.
В межах національного виміру питання такої зміни є особливо актуальним, тому що права людини як дуальна категорія підлягає трансформації, яка зумовлена такими чинниками:
- євроінтеграційними процесами, що породжують потребу інтеграції та гармонізації українського законодавства з правом Європейського союзу;
- глобалізаційними процесами, оскільки Україна є членом світового співтовариства та сучасні явища економічного, екологічного, правового і т.д. характеру мають безпосередній вплив як на державні національні процеси такі і на правову реальність, та окремо права та свободи окремої особи.
В цьому контексті Н. Ісаєва переконливо доводить, що «сучасний стан суспільства перебуває у процесі гуманізації, що виявляється, перш за все, у визнанні права людини на вільний розвиток, юридичним виразом якого стає розширення прав і свобод. При цьому актуалізується включення людей і їх спільнот у прийняття правових рішень, покликане гармонізувати тріаду відносин «людина-суспільство-держава», яка повинна вибудовуватися на визнанні людської гідності» [1, с. 68-69].
Людська гідність виступає основною патерною прав людини будь-якого покоління. Право визнає гідність людини, її права і свободи як «гуманітарну універсалію, ціннісний орієнтир загальнолюдської ідентифікації» [2, с. 381].
Людську гідність, дослідниця цієї сфери О. Грищук розуміє як комплексне поняття, що може виступати у двох значеннях; в об’єктивному - як визнання і повагу до особи з боку оточуючих, та в суб’єктивному - як усвідомлення особою свою суспільного становища [2, с. 43].
Сьогодні прийнято вважати, що сутнісний зміст гідності людини складають можливість індивіда самоідентифікуватися, самовиражатися та вільно розвиватися як особистості у всіх її проявах. Це має важливе значення для характеристики прав людини і основоположних свобод, зокрема того, чи мають вони універсальний характер. У доктрині визнано, що гідність є основоположним правом, яке передбачає три ключові компоненти: право особи на самовизначення, самозбереження та публічне самовираження [3, с. 53-60].
Отож, саме людська гідність є критерієм можливості та затребуваності прав людини. Вона індивідуально визначає для себе той комплекс прав, який для неї є пріоритетним. В залежності від внутрішнього самовизначення для різних суб’єктів права цей комплекс прав буде різний, припускаємо, для певної категорії осіб право участі громадян при здійсненні публічної влади є особистісно ціннісним, для іншою (з пасивною правовою та політичною активністю) вказане право може бути другорядним.
На різних етапах людського життя, розвитку свідомості, культури, індивідуальних цінностей та пріоритетів змінюється самоідентифікація людини та її антропологічні визначники. Як вказує професор О. Петришин «Людська гідність є постійно змінюваним суспільним явищем. Її сутність може бути теоретично виражена лише поняттями, що розвиваються, перетворюються, змінюють одне одного. Вона склалась як відображення в свідомості людей того особливого місця, яке займає людина, а також як відображення її соціальної цінності» [4, c. 4].
Попри те, що людська гідність має індивідуальний характер, все ж як ціннісна категорія вона має становити основу міжнародних стандартів у сфері прав людини. Преамбула Загальної декларації прав людини 1948 р. передбачає: «... визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру...» [5]. У Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права вказується, що «права випливають з властивої людській особі гідності» [6]. В актах ключових актах міжнародного характеру, людська гідність згадується як базова вихідна категорія, з якої виводяться основні людські права, основоположні засади державотворення.
Також людська гідність політичної та правової ідеології держави, основу правової системи та системи законодавства. Вказане проголошується на конституційному рівні. Так, Основний закон Польщі у ст. 30 закріплює, що «природжена й невід’ємна гідність людини є джерелом свобод і прав людини та громадянина. Вона є непорушною, а її повага і захист обов’язком органів публічної влади» [7]. Ст. 1 Конституції України визначає державу як демократичну, соціальну та правову державу, в подальшому у ст. З Конституції декларує людину, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Тому права та свободи людини є основою державного функціонування публічного апарату управління. Позитивно оцінюємо також таку норму конституції (ч.2 ст 3), яка визначає що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності української держави, яка від¬повідає за неї перед людиною. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 травня 2018 року № 5—р/2018 наголошує, що людську гідність необхідно трактувати як право гарантоване статтею 28 Конституції України, і як конституційну цінність, яка наповнює сенсом людське буття, є фундаментом для всіх інших конституційних прав, мірилом визначення їх сутності та критерієм допустимості можливих обмежень таких прав [8]. Практика органів конституційної юрисдикції деяких держав щодо визначення ролі та розуміння поняття «людська гідність» також дають можливість пізнати цей феномен. Як приклад, можна навести правові пози¬ції Федерального Конституційного Суду Німеччини, який у своїх рішеннях підтверджує, що вказана категорія є одночасно конституційною програмою, основним принципом правової німецької держави та основним непорушним правом людини [9, с. 106].
Пленум Верховного Суду України в пунктах 1, 19 Постанови від 2 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» визначив, що під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честі пов’язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка грунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленнях про добро і зло (виділено нами. – Ю. Т.) [10].
Розвиток технологій, науковий прогрес у кожній з галузей народного господарства призводить до появи нових можливостей для людини. На основі зміни соціальної реальності повинно змінюватися і право. Людська гідність, як діалектична категорія також підлягає трансформації як на основі зовнішнього (зазвичай державно-правового) впливу, так і внутрішніх детермінант. Поряд з цим «уявлення про добро і зло», як це визначає вищецитована Постанова Пленуму Верховного Суду України, належить до категорії моралі і не може змінюватися такими ж швидкими темпами, як це відбувається у світі глобальних технологій. Вказане породжує одну з найсуттєвіших проблем сучасності – дихотомію новітніх та класичних моральних цінностей.
Права людини нового покоління чи не найбільш підпадають під такі розбіжності. З одного боку вироблені протягом існування всього людства моральні цінності, які стали основою правового регулювання всіх цивілізованих народів, з іншого – можливості для людини, які розкривають широкі перспективи, поряд з цим радикально руйнують морально-етичні патерни тисячолітньої історії. Серед них варто згадати хоча б такі:
- матір’ю дитини нині може визначатися не тільки жінка, яка народила, але й інша, навіть генетично стороння особа;
- матір’ю дитини може бути її бабуся або тітка;
- генетичними батьками дитини можна стати навіть через десятки років після фактичної біологічної смерті;
- можливість вибирати стать дитини, її фізіологічні характеристики;
- можливість стати батьками в досить зрілому віці (так за останньою інформацією 74 жінка народила близнюків);
- клонування біологічних істот (в Китаї, наприклад, підприємці пропонують послугу клонування домашніх улюбленців) та їх органів;
- поживання генно-модифікованих продуктів;
- одностатеві шлюби;
- шлюби з неживими предметами чи явищами;
- шлюби з самим собою.
Вказаний перелік демонструє як великий вектор змінних можливостей прав людини з одного боку, з іншого вказує на значне порушення усталених моральних цінностей. Звертаємо увагу на можливості значного розширення такого переліку в майбутньому, оскільки розвиток біомедицини, нанотехнологій та інших сфер технологічного процесу розвиваються мегашвидкими темпами.
Тому ми хочемо сфокусувати сутність питання на дещо інших аспектах. На сьогодні заперечувати потребу розвитку науки є неможливо і цінність для суспільства да окремої особи є особливо значною. Технології допомагають вирішити глобальні кризову питання, серед них, наприклад, подолати проблеми бідності, нестачі продуктів харчування, безпліддя, продовження життя, покращення якості життя та здоров’я людини. Вони приносять значну користь людству, окремій особі чи групі осіб. «Представники антропології права сьогодні стверджують, що саме людина є істинним образом права, тобто є тією визначальною ідеєю для його розвитку, яку право прагне втілити і, більше того, яка безпосередньо обґрунтовує право. У цьому розмінні людина є сутністю, фокусом, з якого і в якому відбувається осягнення і творення природного права та правової реальності. Можна погодитись, що людина є учасником, реалізатором та творцем права» [11, с. 109]. Таким чином на важелях правової невизначеності з одного боку є людська гідність окремої особи, її свобода та інтереси, з іншого – морально усталені принципи людської цивілізації.
Не виникає жодних заперечень, що права людини «нового» покоління (до речі як і всі інші) можуть бути обмежені в разі того, якщо вони порушують права інших осіб. Проте, чи можна обмежувати право на скажімо на гендерну чи сексуальну ідентичність окремої особи, або право на продовження роду людини з проблемами безпліддя лише на підставі існуючих норм суспільної моралі? Однозначної категоричної відповіді не існує. Тому саме в останній змодельованій ситуації, на нашу думку потрібно використовувати індивідуальний підхід - рішення в кожному окремому випадку.
На нашу думку тут слід використовувати виважений підхід. Як зазначає відомий німецький філософ права Р. Алексі, дуальна природа права вимагає, щоб принципи, закони та інше застосовувались у правиль-ному співвідношенні, коли існує співвідношення - тоді буде досягнута гармонія. Таким чином, одним з центральних понять у праві є «врівноваження» (balancing)», відповідно, це показує, що врівноваження має значення для правотворчості й правозастосування. Тобто для юридичної практики, але також пропорційність лежить в основі самої сутності права. Очевидно, що пропорційність- частина природи права [12, с. 317-318].
«Четверте» покоління прав людини на сучасному етапі виступає найбільш дискутованою правовою категорією. З одного боку вироблені протягом існування всього людства моральні цінності, які стали основою правового регулювання всіх цивілізованих народів, з іншого – можливості для людини, які розкривають широкі перспективи, поряд з цим радикально руйнують морально-етичні патерни тисячолітньої історії. Таким чином на важелях правової невизначеності з одного боку є людська гідність окремої особи, її свобода та інтереси, з іншого – морально усталені принципи людської цивілізації. Для вирішення цього питання автором пропонується використовувати врівноважувальний підхід.
